Samotni.com - Барбара Космовська

— Справді. Тебе теж важко було не помітити, — полегшено зітхнула Кая. — Іноді добре мати товаришку в нещасті. А на цій фотці вигляд у тебе такий, ніби ти ось-ось заплачеш.

— Я й хотіла!

— Як можна плакати в раю? Знаєш, я навіть на Балтиці ще не була…

— На Балтиці, хоч там і холодно, вигляд у мене був би щасливіший. А рай на оцій фотці аж кишить невеличкими підступними крабами, які, на втіху татові, що мене фотографує, саме щипають мене за ноги. То, мабуть, завдяки їм я так швидко навчилася плавати…

— Там тільки скорпіонів бракує, — здригнулася Кая. — А краби мені навіть подобаються, особливо з перцем чилі. У нашому будинку ніхто б до них і не торкнувся, але моя тітка класна, тому, коли запрошує друзів, готує їм морепродукти.

— А ти з’їла б скорпіона? — Йоанна старанно гортала важкі альбомні сторінки. — Будь ласка, ось вони! — Дівчинка гордо показала на чергову світлину. — Досить зняти їх із цієї кам’яної стіни і полюбити.

— Страх та й годі! Як вони туди позалізали? Така маленька дитина проти жорстокої природи!

Вони голосно і щиро засміялися.

— Але, — озвалася Йоанна тихо та серйозно, — якби хтось дозволив мені пережити це знову… Навіть зі скорпіонами й теплом, яке виганяє з тебе сім потів. Я повернулася б туди.

— Сумуєш? — глибокодумно прошепотіла Кая.

— Так. Але, знаєш, більше за дитинством, яке я там провела, ніж за Сирією.

— Мабуть, справа в тому, що тоді в тебе були батьки…

— І що я не почувалася самотньою.

— А я просто тобі нагадую: у тебе є кльова сестра! — Кая мимоволі обійняла Йоанну за тонкі плечі. Але вона не могла відірвати очей від світлини, де Йоанна, вчепившись у батьківські руки, ніби руда мавпа, сміється, шкірячи білі зубенята просто в об’єктив камери.

— Зося колись була моєю зведеною сестрою. Зараз просто сестра і все, — Йоанна щільно загорнулась у ковдру. — Раніше ми не дуже знали одна одну, бо я була з моїми батьками там, а вона — тут… Вона набагато старша й жила завжди окремо… Тільки після смерті батька Зося переїхала до нас. Потім, коли не стало матері, ми продали будинок і почали все спочатку. Я боюсь навіть думати, що сталося б зі мною, якби не вона…

— Це трохи, як у мене… — задумливо мовила Кая. — Мій батько вивчав сільське господарство, приїхав до нас у село на практику і познайомився з моєю матір’ю. Вона з бідної сім’ї, але така гарна… Сьогодні вже по ній не скажеш, бо вона занадто багато пережила, і, знаєш, як це буває…

Йоанна кивнула, струснувши головою і викликаючи кучеряву бурю на голові.

— На самому початку було нібито добре. Вони одне одного кохали, купили ділянку землі… Але батько сумував за своєю родиною, а та й знати його не хотіла. Мовляв, зовсім пустився берега, зійшовся з якоюсь неосвіченою дівкою…

Запала хвиля тиші, в яку закрався мелодійний спокійний голос Анни Марії Йопек.[9]

— Тоді, коли нас народилося четверо, — знову озвалася Кая, — почало бракувати грошей. Я пам’ятаю, як мати бралася за будь-яку роботу. Вранці в полі працювала, вечорами шила… А що заробила, ділила таким чином, щоб вистачало на життя і на подарунок для батька. Вона купувала йому завжди щось дуже вишукане й дороге. Неначе знала, що без цих задоволень він не був би щасливий із нею…

На обличчя Каї лягла довга тінь, але Йоанна вирішила, що це через ту свічку, яка щойно згасла, потягнувши під стелю струминку ніжного диму.

— Подарунки не допомогли, і почалися претензії. Удома холодно, діти репетують, а вони собі гризуться, як пес із котом. Я думала, то через мене, що я мало їм допомагаю. Мовляв, не встигаю прибирати й готувати. Це був кошмар. Отож, коли батько вперше поїхав на заробітки, а моя мати повірила в те, що в них усе знову налагодиться, я зітхнула з полегшенням. Але повернувся він тільки один раз. Залишив їй якісь гроші, пожартував з нами. Дав хлопчакам по якійсь металевій машинці. Мені — ляльку Барбі, наче я не мала про кого піклуватись. І слід за ним прохолов.

— Страхіття, — Йоанна піднесла очі на Каю, бездумно переглядаючи альбом.

— Навіть кольорової світлини не лишилося мені від тата, — зітхнула дівчина, намагаючись посміхнутися. — Зате у моїй голові застряг цвяхом образ вічно заплаканої матері. Тітка, в якої я мешкаю, подбала про те, щоб він завіявся так далеко, де й родина випаде з пам’яті…

— …Але сім’я не забула про нього, еге ж? — сумно закінчила Йоанна.

— У тому-то й проблема. — Кая поклала підборіддя на коліна. — Тепер у мене батько ковбой. Він теж живе у селі, хіба що американському. Їсть штучні яйця зі своєю новою дружиною-ветеринаром. У такої, певно, повно грошей на дорогі подарунки…

— Співчуваю тобі, — Йоанна лагідно поплескала подругу по кольоровому светру. — Важко жити з тіткою, яка все у твоїй домівці обернула по-своєму, а тепер удає благодійний комітет.

— Вона не вдає, — зауважила Кая. — Ставиться вона до мене прихильно, принаймні намагається. Та я не вписуюсь у її вітальню. — Кая з сумом закрила альбом. — Якби не тітка, я пішла б працювати. Можливо, ходила б у якусь вечірню школу. Або лишилась удома,