Останній із небесних піратів - Пол Стюарт

Рук дістав шматочок берести, що дала їм сорокуха на останній заставі, й почав розглядати.

— А що тепер? — запитав Стоб, роззираючись.

— Спершу знайдемо бідку, — відповіла Маґда. — А там…

— Ну? — під’юдив Стоб.

— Не спіши поперед батька в пекло, — відрізала Маґда і, суплячись, стала розглядатися довкола. — Це чи не он там.

Вони подалися крізь розбурхане Центральне торговище. Там було все, чого душа забажає, ба навіть більше: фаршоване, мариноване, задимлене, смажене і пряжене. Плетене, ткане, золочене, різьблене. Ось трійця поминула живолупів з їхніми хлівами для волорогів (тут аж в очах рябіло від яких тільки хочеш шкіряних виробів), далі — лісових тролів з повними дровітнями всякої деревини, ще далі — гоблінівських білярів. І всі торгувалися, обмінювалися, провадили гуртовий та роздрібний продаж. Ось уже й Стійла близько! Звідси вони побачили неперервний потік возів та балагул, що прибували з Присмеркового лісу, і тим усім транспортом правували сорокухи. Пернаті візники вимахували на всі боки запаленими смолоскипами, аби відігнатися від чав-чавів, поки віз піде вгору похилим в’їздом, що гадючився до платформи Центрального торговища, де біля Стійл нетерпляче дожидалися власники возів.

Рук намагався охопити зачудованим поглядом те, що називалося «Стійлами». Кругом панувала напруга та прикрі запахи. Неосяжне море возів, бідок та балагул чекало, щоб на нього заявили права власники. В’ючні тварини сіпали свою упряж, а стерегли те все добро дебелі, понурі сорокухи. Повітря аж дзвеніло від невдоволених та обурених вигуків.

— Таж половину мого вантажу вкрадено! — кричав один дрібногоблін.

— Пропали два мої волороги! — бідкався якийсь нетряк.

— Сорокушачий податок! — засміялася одна з охоронниць. — Чи, може, наступного разу ти захочеш сам проїхатися своїм возом через Присмерковий ліс? Ні? Ото ж бо й воно!

І противно закихкотіла.

— Не податок, а справжнісінький сорокушачий грабунок! — простогнав якийсь гоблін, чалапаючи повз Рука. — Думають, як на них не діє Присмерковий ліс, то можуть нас грабувати серед білого дня!

Маґда запримітила над однією з загорож той самий знак, що й на їхній бересті.

— Сюди! — схвильовано покликала вона хлопців. — Це тут!

Коли Стоб із Руком підійшли до Маґди, вона саме подавала бересту зачуханій, знудженій сорокусі, що підпирала шулу огорожі.

— Он там! — показала кігтем сорокуха.

У кутку загорожі стояла маленька поламана бідка з запряженим у неї худющим, хворим на вигляд зубощиром-скрадайлом.

— Але ж це не наша бідка! — обурилася Маґда. — Наша була чотиримісна, а тяг її волоріг.

— Беріть або не беріть, — глузливо кинула сорокуха, а тоді позіхнула і заходилася розглядати свої пазури.

— Вони візьмуть його, пані! Тисячу разів вам дякуємо! — почувся писклявий голос. Невеличкий, одягнений, мов голодранець, самець-сорокун підійшов і взяв Маґду за руку.

— Але ж… — почала Маґда.

— Ніяких «але», дитино! — пропищав сорокун. — У нас нагальні справи, і ми не повинні більше забирати жодної хвилини дорогоцінного часу щедрої пані.

Він низько вклонився сорокусі-охоронниці й відвів Маґду вбік. Обидва хлопці рушили за ними.

— Що воно за знак? — запитав Стоб, схопивши сорокуна за миршаве крило і відчіплюючи його кігті від Маґдиної руки.

— Тисячу разів перепрошую! — прошепотів той, зіщулившись. — Але тут не місце для балачки. Надто небезпечно. Йдіть за мною!

Сорокун сягнув за пазуху брудної сорочки і, мигцем показавши Стобові свій нагрудний талісман у вигляді зуба дуба-кривавника, крутнувся і пірнув у юрбу.

— Зачекай нас! — гукнув навздогін йому Стоб. — За мною, ви двоє! І годі вагатись! Ви ж чули, що сказав сорокун.

Маґда і Рук запитливо перезирнулися, а тоді кинулися слідом за Стобом, що проштовхувався крізь натовп, намагаючись не відстати від дрібної сорокунової постаті.

Наздогнали Стоба біля якоїсь загорожі, де стояли живолупи. Тут на столах чого тільки не продавалося: від різьблених амулетів, нагрудників та шкіряних рукавиць до великих підвішених туш волорогів, вепрів і тілдерів. А Стоб стояв перед тим усім і тільки чухав потилицю та роззирався довкола.

— Отут він був ще мить тому, а це мов крізь землю провалився! — сердито бурчав він. — Гей, ви там! — гукнув, обернувшись до невисокого живолупа з полум’яним чубом, який саме викладав задимлений тілдеровий окіст на найближчий стіл. — Ви не бачили його? Такого паршивого куцого сорокуна.

Живолуп повернувся спиною до Стоба і покрадьки зиркнув праворуч, потім — ліворуч.

— Я сказав… — сердито підвищив голос Стоб.

— Я чув, що ти сказав, — стиха, не обертаючись, відповів живолуп. — Ви знайдете Гекле на задвірку, за параваном. І хай вас не ошукує зовнішній вигляд.

Стоб грубо пропхався повз живолупа і на задвірку відсунув набік завісу, за якою ховалася невелика кімнатчина. Маґда й Рук — за ним.

— Дякуємо! — шепнув Рук, минаючи живолупа.

— Хай щастить! — різко відказав той.

Сорокун був у кімнатчині — сидів біля невеличкої грубки на килимку з тілдерової шкури. Коли завісу знову запнуто, полум’я від світляка, що горів у грубці, кинуло на всю обставу м’який пурпуровий відблиск.

— Прошу, мої хоробрі, безстрашні друзі! — запросив їх сорокун. — Сідайте. Нам треба поспішати, бо тут, на Східному сідалі, ви щомиті важите головою.

— Ну, твоя оселя має приємний, затишний вигляд, — похвалив Стоб, знічев’я сягаючи рукою, щоб погладити волорожачу шкуру на стіні. Та коли його пальці торкнулися хутра, шерстинки вмить наїжачилися, зробилися гострі, як голки. — Ай! — злякано скрикнув він.

— Не обманюйтесь, — провадив сорокун. — Скрізь довкола нас нишпорять сорокухи-охоронниці. Вони безнастанно влаштовують облави на долішні сідала, шукаючи контрабанди або… вивідачів, — додав він, повагавшись.

Рук ковтнув слину. Отже, вони — вивідачі, шпиги для цих страхітних пернатих створінь? Йому пригадалися жахливі клітки на Великій дорозі