Samotni.com - Барбара Космовська

Хлопець здригається, згадуючи про дивний аванс. Він поняття не має, хто цей таємничий майор і що той хоче від нього, але він знає, що Майор мав би просувати якогось іншого зірвиголову. Він, Віктор, щойно захряснув двері в минуле, і навіть генерал не змусить його повернутися на той безнадійний фронт.

З безлистої гілки заснулого дерева скочив крук. Птах похмуро забив крилами, розриваючи тишу потужними рухами.

«Не тільки я намагаюся втекти з цього місця», — подумав хлопчина, задираючи голову. Птах на мить завис у повітрі, наче стріла в польоті, а тоді миттю зник серед голого гілля.

Віктор рушив рівними, швидкими кроками. Якби він глянув у напрямку передмістя, може, розгледів би в темному тунелі паркової алеї гострі й ласкаві очі. На-лежали вони худорлявому чоловікові, що ступав тією самою стежкою. І спинився той чоловік тільки тоді, коли стрункий силует хлопця розтанув серед міських вогнів.

«Він може бути орлом, а вдає з себе сороку-злодійку», — подумав про нього чоловік. А тоді постукав чубуком люльки об найближчий стовбур дерева, перш ніж тихою котячою ходою рушити вперед.

До схиленої над контрольними роботами Зосі спершу долинуло дівчаче верещання, а потім лоскітливий запах млинців.

— Мені подвійну дозу! — гукнула вона у бік кухні, але її прохання заглушила чергова хвиля смішків. — Подвійну! — повторила вона голосніше. Її благальний голос знову потонув у каскаді сміху. — Мені загрожує голодна смерть, — весело сказала вона, сягаючи рукою по чергову роботу. — Я піду з цього світу як та Слабачка, з якої висмоктано всі калорії, яка мала інтернет і сестру-егоїстку. Але яку щасливу сестру!

Її думки заглушив черговий напад веселощів, і за хвилю обидві його провинниці смиренно стояли перед Зосею з тарілкою, повною запашних млинчиків.

— Нарешті! — кинулася вона на ласощі, не звертаючи уваги на обох доморослих кухарок.

— Такого апетиту навіть у моїх братів нема, — прошепотіла захоплена Кая. — Даруйте, ми не хотіли вам заважати, це моя провина, — звернулася вона до Зосі, яка саме наминала млинці. — Я розказувала Йоанні, як я варила братам перший молочний суп.

— Кая не знала пропорцій, і всі її брати та сестри весь час докуповували то одне, то інше: як не молоко, то вершки, — Йоанна насилу трималася, щоб не зареготати.

— Тоді я, нарешті, поставила великий казан, ну, таку виварку, але навіть з тієї виварки макарони намагалися виповзати на підлогу!

— А насамкінець з’ясувалося, суп такий, що в ньому ложка стоїть! — Йоанна готова була рачки повзати від сміху.

— Мені доводилося підставляти стільчик, щоб зазирнути в каструлю, бо вона була більша за мене! Мені було тоді років вісім, близнюкам — по шість, а Антосеві — чотири.

— Мама дозволила тобі готувати? Такій маленькій? — Зося з острахом глянула на розвеселену Каю. — А якби той окріп вилився на тебе?

— Тоді, мабуть, мені не сподобалося б куховарити. А так… Я люблю готувати та їсти… на жаль, — зітхнула дівчинка, посуваючи до Зосі тарілку з чорницями. — Спробуйте. Сама збирала. Вони зі шматочками груші. Смачно, чесне слово!

— Справді, смачно! — Зося грубо облизала ложку і лагідно глянула на нову подругу Йоанни. — Що ж до мене, то тебе, Каю, я можу хоч зараз узяти за дочку. Ти цілком на це заслуговуєш. Хай би ти готувала тільки млинці й час від часу додавала трохи чорниць.

— Спасибі, — прошепотіла зворушена Кая. І щоб приборкати дедалі червоніший рум’янець, подалась на кухню по малиновий чай.

— Я також тобі дякую, — озвалась Йоанна, сповнившись якоїсь не властивої їй поваги. — Хто б міг подумати… Ніби звичайна вчителька, а знаєш людей, — докинула вона вже звичним самовдоволеним тоном, перш ніж зникнути за дверима кухні.

Досить було вимкнути верхнє світло, щоб кімната Йоанни перетворилася на затишний дівчачий прихисток, освітлений полум’ям мерехтливих свічок.

— Я люблю таку теплу темряву, — Йоанна запалила останню свічку зі своєї багатої колекції: вона пахла лісом і ялиновими шишками.

Дівчата вмостилися на широкому матраці, між плюшевим ведмедиком і купою компакт-дисків та альбомів.

— Моя Сирія… — Йоанна дістала найближчу колекцію фотографій. — Сьогодні вона влазить в один альбом, а колись це був цілий світ. З мамою, татом і чорними вдовами.

— Нічого собі родинка! — засміялася Кая. — А чорна вдова — це жарт, еге ж?

— Навпаки. Ці павуки любісінько живуть там, лякаючи європейців.

— Як на мене, краще вже чорні вдови, ніж дражнилки однокласників, — спохмурніла Кая. — Я знаю, мене важко не помітити, а як подивитися правді в очі, це майже вирок…

— Нічого тобі не загрожує, поки ці дурні борються за шкільний трон, — Йоанна приязно поплескала рукою подругу. — Зараз вони мають вибрати з-поміж себе вожака зграї. Повибивають одне одному трохи зубів, а наші довгоногі дівулі верещатимуть від захвату в кутку. Ось побачиш, перш ніж з’явиться новий Ґолота,[8] ми вже й гімназію закінчимо.

— Твої б слова та Богові у вуха! — сумно пробурмотіла Кая, але тут же пирхнула сміхом, насилу впізнаючи Йоанну на одній із яскравих світлин. — Ця руденька й кучерява — це справді ти?

— А хто ж іще!