Samotni.com - Барбара Космовська

До темної нори Валека він заходить з піднесеною головою. Помітивши його, всі замовкають. Валек злегка підводиться зі стільця, і Віктор дивується, що до покарання дійде швидше, ніж він зізнається у своєму дезертирстві.

— А хто це зводив ступити на мій жалюгідний поріг… — Сміх господаря звучить фальшиво й саркастично. — Улюбленець боса власною персоною! Чого ж ти не сказав, що ти, друже, права рука Майора! — Замість його вперіщити, Валек широким жестом обнімає хлопчину за плечі. Майже по-дружньому. — Ти, певно, більше й не сядеш тут із приятелями… Вища планка, еге ж? — Він промацує Віктора гострим поглядом, у якому важко не помітити липкого підлещування.

— Ну, хеллоу, Маестро… — Приколіст простягає руку, нігті на якій він пообгризав, аж подекуди їх взагалі не було. Рука на якусь мить застигає у вітальному жесті, але Віктор вдає, що не бачить її, і тягнеться до сигарети, яку йому послужливо підсовує Шланг.

— Так і забудеш своїх друзів, як замешкаєш у Майора у штабі… — радше стверджує той, аніж питає. Він явно чимось схвильований і дивиться на досі знехтуваного приятеля з вогником у підпухлих очах.

Погляд Валека остуджує цікавість Шланга, який замовкає з його мовчазного наказу.

— Нічого не говори, — Валек люб’язно показує на стілець, на який Віктор умощується з недбалою впевненістю. — Я здогадуюся, що так треба. За той короткий час, поки тебе не було, ти хтозна-чому став кимось іншим. Тільки ким? Якщо ти маєш бути до шефових послуг, повний респект, — ні з того ні з сього пояснює голос Валека, напрочуд урочистий, навіть піднесений.

Віктор уявляє собі цього лисого товстого пиворіза в костюмі на якомусь урочистому засіданні. Ото була б справжня бомба!

— Такий облом, що Майор поставив на тебе, бо ти — лох, — Валек шукає схвалення у своїй компанії. Та Приколіст і Шланг притакують йому без ентузіазму. — Але слово Майора — закон, — зітхає він. — Загалом це добре, що ти прийшов з нами попрощатися, — Валек закінчує найдовшу промову в своєму житті й намагається з’ясувати, чи часом не образив Віктора.

— Я приніс ваші іграшки. — Віктор виважує кожне слово. Заскочений зненацька розвитком подій, він вважає за краще не ризикувати. — Я більше ними не гратимусь. Принаймні найближчими днями, — додає хлопець, недбало висипаючи все з торби.

На столі росте купа розкішшя, до якого Віктор ставиться без належної поваги. Так наче це картопля з овочевої крамнички сестер Варміцьких.

— Ну, ось я і позбувся товару, — кидає він недбало, але стежить за Валеком з-під опущених повік.

— Поприбирай цей мотлох, Шлангу, — наказує Валек, і Віктор якусь мить міркує, чи не йдеться часом про нього.

Можливо, саме зараз настала мить остаточно розрахуватись і покинути це кубло… як мотлох. На плечах своїх дебелих дружків. Як скручений килим, який витоптався, витерся і заслуговує на те, щоб відпочити на звалищі приміського смітника. Він зітхає з полегшенням, коли Шланг слухняно згортає злодійські трофеї у коробку з-під вина. Швидко і нервово. Приколіст простягає Вікторові пляшку пива, а Валек лізе до кишені по пачку пожмаканих купюр.

— Твоя пайка, — насилу каже він з приклеєною посмішкою. — Задавнена, так би мовити, виплата.

— Я вже отримав своє бабло, — мовить Віктор, простягаючи руку до сумки. — За пиво спасибі, — кидає він Приколісту й багатозначно підморгує. — У мене є свої обов’язки.

— Я також не ходив би до Майора під бухом, — поринає в мрії Приколіст, але прикушує язика під важким поглядом Валека.

Западає мертва тиша, бо зненацька ніхто не розуміє, хто в похмурому лігві, просякнутому смородом пива й поту, має більшу вагу. Господар, який звик попихати своїх «зелених» солдатів, чи цей напрочуд чемний шмаркач, бозна-чому ущедрений. І це «бозна-чому» Валек безтямно і болісно пережовує мовчазними губами.

— Якщо тобі нагорі не сподобається, ти завжди можеш повернутися, — кидає він недбало в спину Вікторові, хоча сам знає, що про це й мови не може бути.

Стати ад’ютантом Майора… Чи можна прагнути більшого? Усе, що Валек робив, будь-яка мала й велика крадіжка, кожна думка і героїчний злочин проти життєвої нудьги мали наблизити його до таємничого боса, героя декількох воєн, про якого гопники з району співали пісні, бринькаючи на вкрадених гітарах. Легенда передмістя, що завжди окриляла мріями всіх самотніх, зневірених хлопчаків. Таких, яким колись був і він сам, Валек, перш ніж знайти своє місце в лавах невидимої армії, яка діє за правом беззаконня… Він уже заслужив на якесь невелике призначення, на відвідини штаб-квартири або навіть дружній телефонний дзвінок від Майора… Кілька теплих слів за вірну службу… Омріяний мобільник таки озвався, й у слухавці почувся хрипкий, утомлений важким пійлом голос боса. Але з коротким наказом у справі цього незграбного смердюха, якому він, Валек, показав, як жити і як стати сильним хлопцем…

— Ну, бувай! — кидає він услід Вікторові і знає, що ненавидітиме його до останньої оборудки, до останнього солодкуватого злочину, до кінця бандитського світу, і як пощастить, то ще на один ранок довше.

Надворі вже смеркло. Добре йти в тих сутінках. Збирати краплі дощу на тіснувату зимову куртку і глибоко дихати.

«Так, мабуть, і смакує свобода», — думає Віктор, вдихаючи чергову порцію свіжого повітря. Воно трохи холодне, свіже і дозволяє дивитися в очі перехожим. Коротка й дзвінка луна рахує Вікторові кроки. Ця розмова його ніг із бруківкою занедбаної вулиці звучить, як тріумфальний гімн.

— Я зробив це! — шепоче він гордо, долаючи великими стрибками блискучі калюжі. — Кінець прогулам і купі брехні. Кінець оборудкам і крадіжкам. Неспокійному сну і мукам сумління.