Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

— Істину глаголиш, Санчо, — вкотре змушений був визнати Дон Кіхот. — Відверто кажучи, та клятва вилетіла у мене з голови. Далебі, можеш не сумніватися, що і твоє прикре непорозуміння з підкиданням трапилось лише тому, що ти вчасно не нагадав мені про неї. Але я спокутую цей гріх, бо статут лицарства передбачає можливість загладити будь-яку провину.

— Хіба я теж у чомусь такому клявся? — здивувався Санчо Панса.

— Не має значення, — категорично зауважив ідальго. — Досить, що, як я розумію, певна твоя причетність очевидна. Так чи інакше, потрібно виправляти ситуацію.

— Дивіться ж, ваша милосте, — протягнув Санчо, — не забудьте цього зробити, як забули клятву. Хтозна, чи не спаде привидам на думку знову з мене покепкувати, та заодно і з вас, якщо побачать вашу впертість?

Ніч настала раніше, аніж вони встигли розгледіти хоча б натяк на можливе пристанище. Неймовірно дошкуляв голод. Крім того, невдовзі на них чекала цього разу вже не така собі, а справжня пригода.

Отож, навкруги панувала непроглядна темінь. Та наші герої чвалали далі, оскільки Санчо Панса вважав, що за одну-дві милі їм обов’язково трапиться якась корчма. Раптом вони помітили велику кількість мерехтливих вогників, схожих на мандрівні зорі, які наближались. Тут не тільки Санчо, а й Дон Кіхотові стало не по собі. Обидва натягнули повіддя і почали пильно вдивлятися, намагаючись осмислити причину цього загадкового явища. А коли зрозуміли, що таємничі вогні поступово збільшуються в розмірах, зброєносець затрясся, немов листок під вітром, тоді як волосся на голові кабальєро стало дибки. Щоправда, трохи набравшись духу, ідальго схвильовано мовив:

— Це, друже, безперечно має бути найбільше та найнебезпечніше випробування, і мені доведеться продемонструвати всю свою наснагу й хоробрість.

— Бідний я, нещасний! — одразу заголосив Санчо Панса. — Якщо це знову привиди, де ж мені придбати запасні ребра, щоб розрахуватись ще й за цю пригоду?

— Хоч які страхітливі були ті привиди, — запально вирік Дон Кіхот, — я не дозволю їм торкнутись навіть ворсинки на твоїй свитці. Минулого разу над тобою вчинили наругу, бо мені забракло сил перескочити через огорожу. Але зараз ми в чистому полі, де знайдеться робота моєму мечу.

— А якщо його повторно зачаклують, — не вгамовувався Санчо, — яка нам буде користь від того, що ми в чистому полі?

— У будь-якому разі, — відповів кабальєро, — прошу, не втрачай самовладання, а належний приклад показуватиму тобі я.

— Це як Бог дасть, — тоскно озвався зброєносець.

Узявши трохи вбік, вони продовжували напружувати зір, і незабаром їм вдалось розрізнити багато дивних фігур. Украй моторошне видовище змусило Санчо зацокотіти зубами так, ніби його лихоманило. Попереду похоронного воза ступали зо двадцятеро вершників у балахонах із запаленими смолоскипами в руках, а слідом рухались іще шестеро у довгому жалобному одязі, який спадав ледь не до копит мулів; їхня повільна хода підтверджувала, що це справді були мули, а не коні. Водночас над процесією висів приглушений гомін, неначе то балахони тихими страждальницькими голосами перемовлялись між собою. Душа Санчо давно у п’яти сховалась, проте Дон Кіхот почувався інакше, сприймаючи себе свідком однієї з пригод, знайомих йому досі тільки з книжок.

Він уявив, що бачить траурну колісницю з тілом убитого лицаря, помститись за якого судилося саме йому. Тож, більше не вагаючись, ідальго випрямився у сідлі та, сповнений рішучої відваги, виїхав посеред шляху. Щойно перші учасники кортежу підійшли майже впритул до нього, Дон Кіхот гучно заговорив:

— Лицарі ви чи там хто, спиніться і кажіть, що ви за одні, звідки та куди прямуєте й кого везете на цій колісниці? Судячи із зовнішніх ознак, ви або кривдники, або ті, кого скривдили. Мені належить це знати, аби покарати вас за ваш злочин, або ж помститись тим, хто вас образив.

— Ми поспішаємо, — буркнув найближчий з вершників. — До постоялого двору далеко, і нам ніколи давати вам детальні роз’яснення.

Відтак він хльоснув мула, минаючи несподівану перешкоду. Глибоко обурений подібною відповіддю, кабальєро схопив мула за вуздечку й тоном, що не провіщав нічого доброго, сказав:

— Зупиніться та поводьтеся чемніше. Відповідайте на мої запитання, а ні — я викличу вас усіх на поєдинок.

Схарапуджена тварина здійнялась дибки, скинувши їздця. Піший слуга, що тримався поруч, негайно заходився осипати й без того роздратованого ідальго добірною лайкою. У свою чергу Дон Кіхот, не довго думаючи, кинувся зі списом наперевіс проти одного з убраних у траурні шати і збив його із сідла, важко поранивши. Потім настала черга решти. Бачили б ви, як завзято виносили ноги оті балахони! Здавалося, в Росінанта виросли крила, настільки баско він гарцював. Сторонньому спостерігачеві цей наляканий та розгублений натовп міг видатись веселою юрбою ряджених, які у святкову ніч затіяли біганину з факелами в руках. Скуштувати силу лицарських ударів довелося і власникам траурного вбрання, які, заплутавшись у складках довгополого одягу, не могли поворухнутися. Тому Дон Кіхотові ніщо не завадило безкарно їх віддухопелити. Добряче побиті, вони були змушені відступити, щиро впевнені, що наразилися не на людину, а на диявола з пекла, котрий з’явився, щоб викрасти мертве тіло, яке везли колісницею.

За всім цим стежив Санчо Панса. Немало дивуючись хоробрості свого хазяїна, він бурмотів собі під носа: «Отже, мій господар дійсно сміливий, а не тільки похваляється». Між тим ідальго спинивсь біля розпластаної першої жертви, поряд з якою валявся ще не згаслий смолоскип. Приставивши до обличчя нещасного вістря списа, Дон Кіхот наказав йому здаватись.

— Куди вже далі, — почулося здавлене. — Я й так не можу зрушити з місця через зламану ногу. Ваша милосте, благаю, якщо ви християнин, не вбивайте мене. Інакше трапиться велике святотатство, адже перед вами ліценціат[43] богослов’я.

— Овва, то якого ж дідька сюди занесло духовну особу? — спитав кабальєро.

— Що, кажете, занесло, сеньйоре? — чоловік на хвильку змовк. — Мій лихий фатум.

— До речі, — зауважив Дон Кіхот, — ваші неприємності стануть іще більшими, якщо роз’яснення з приводу моїх попередніх питань виявляться незадовільними.

— Зараз ви все зрозумієте, — скоромовкою проговорив ліценціат. — Мене звуть Алонсо Лопес, і насправді я не ліценціат, а всього-на-всього бакалавр. Разом з одинадцятьма священнослужителями (тими, що розбіглися) супроводжую тіло померлого в місті Баесі кабальєро, прямуючи до міста Сеговії, де він має бути похований у родинному склепі.

— А хто його умертвив? — поцікавився ідальго.

— Господь