Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Відтак Дон Кіхот захотів негайно перевірити властивості чудодійного, як йому здавалось, еліксиру й випив останок рідини із казанка, тобто десь півасумбри. Буквально одразу його жорстоко знудило, а від натуги кинуло в рясний піт. Насилу оговтавшись, ідальго розпорядився вкрити себе і не тривожити деякий час. Спав він понад три години, а коли прокинувся, то відчув значне полегшення, внаслідок чого остаточно впевнився, що володіє бальзамом Ф’єрабраса і що з цим зіллям більше не треба боятися найкривавіших сутичок і битв.

Дивовижне зцілення господаря вельми вразило Санчо, котрий попрохав допити залишки. Одержавши дозвіл, він, тримаючи казанок обома руками, зі щирою вірою та палким бажанням хильнув чималу порцію. Але шлунок сердеги виявився не таким вибагливим, як у Дон Кіхота. Тому перш ніж бідаху знудило, млосність, гострі позиви й запаморочення довели Санчо до такого стану, що він дійсно повірив у наближення смерті. Нещасний проклинав і сам еліксир, і того негідника, який його йому втелющив. Бачачи муки зброєносця, Дон Кіхот прорік:

— Вочевидь, Санчо, тобі погіршало, бо ти не посвячений у лицарі. А я переконаний, що бальзам не допомагає тим, хто цього не зробив.

— Якщо ви, ваша світлість, знали це, — ледве спромігся вимовити Санчо Панса, — то чому, сто кольок мені та всій моїй рідні в печінку, дозволили скуштувати його?

Незабаром зілля нарешті подіяло. Близько двох годин бідолашного вивертало зовні, він тіпався, наче у пропасниці, обливаючись холодним потом, бився в корчах; то ж не тільки сам, а й оточуючі вирішили, що настала його смертна хвилина. Натомість ідальго, помітно прибадьорившись, палав нетерпінням продовжити пошук пригод, оскільки непохитно вважав, що будь-яка затримка позбавить увесь світ і тих, хто на нього, Дон Кіхота, сподівається, захисту й покровительства. Ваблений цим міркуванням, він особисто осідлав Росінанта, нав’ючив осла зброєносця, допоміг Санчо вдягнутися і всадовив його на віслюка. Потім, скочивши на свого коня, рушив у кінець обійстя, де біля муру прихопив списик, який там стояв, що віднині слугуватиме йому списом.

За діями кабальєро стежили практично всі мешканці постоялого двору, а їх виявилося понад двадцятеро, у тому числі й донька хазяїна. Дон Кіхот теж не зводив з неї очей, час від часу зітхаючи так сумно, що здавалось, ці зітхання виринають із глибини його душі. Однак більшість, особливо ті, котрі бачили вчора, як ідальго накладають пластирі, вважали головною причиною цього біль у боках.

Уже верхи, опинившись коло воріт, Дон Кіхот гукнув хазяїна і з достоїнством поважно звернувся до нього:

— Вéличність і різноманітність ваших благодіянь, сеньйоре алькайде,[40] змушують мене назавжди почуватись перед вами в боргу. На знак вдячності я хотів би помститися за вас якому-небудь чваньку, котрий вас, можливо, скривдив, бо мій безпосередній обов’язок і полягає саме в тому, щоб допомагати беззахисним, мстити за скривджених та карати віроломних. Присягаюсь лицарським орденом, до якого належу, що ви залишитесь задоволені й нагороджені, згідно з вашим бажанням.

Відповідь була сповнена не меншої гідності:

— Сеньйоре лицарю, я не потребую, щоб ваша милість мстила за нанесені мені образи, бо в разі чого сам зможу помститися своїм кривдникам. Просто заплатіть за ночівлю на цьому постоялому дворі, за солому й корм для коня з ослом, а також за їжу і постіль.

— Тобто, це постоялий двір? — недовірливо спитав Дон Кіхот.

— Еге ж, — кивнув корчмар, — і досить поважаний.

— Виходить, — знизав плечима кабальєро, — мала місце прикра помилка. Ну, якщо це не замок, то звертаюсь до вас із проханням не брати з мене платні, адже я не можу порушувати статуту мандрівних лицарів. Водночас мені достеменно відомо, що ті ніколи не платили на постоялих дворах, оскільки всі були й так зобов’язані добре їх приймати, враховуючи нестерпні муки, яких вони зазнають у пошуках пригод вдень і вночі, взимку і влітку, пішими і верхи, потерпаючи від спраги та голоду, переживаючи спеку і холод, відкриті негоді та усім земним напастям.

— Мене це не обходить, — посуворішав лицем корчмар. — Платіть, що винні, а розповіді про мандрівних лицарів облишмо у спокої.

— Ви недоумкуватий і негідний трактирник, — відчеканив ідальго.

Пришпоривши Росінанта, Дон Кіхот безперешкодно виїхав за межі двору, не впевнившись, чи тримається позаду зброєносець.

У свою чергу хазяїн заїзду, зрозумівши марність ідеї догнати вершника, задумав стягнути плату з Санчо Панси. Але останній категорично відмовився платити, оскільки, бачте, зброєносець мандрівного лицаря зобов’язаний дотримуватись таких самих правил, як і його господар. Розлючений корчмар пригрозив Санчо неабиякими неприємностями, однак той затявся. Мовляв, йому негоже ламати давній лицарський звичай; крім того, не хочеться, аби зброєносці майбутніх мандрівних лицарів звинувачували його в порушенні цього справедливого закону.

На біду горопашного, серед постояльців виявилося кілька, а точніше дев’ятеро шибайголів, яким заманулось утнути із ним аж ніяк не безвинний жарт. Тож, ніби змовившись, пустуни несподівано стягнули Санчо Пансу з віслюка, звалили на припасену заздалегідь хазяйську ковдру і, схопивши її за краї, почали підкидати вгору, неначе собаку під час масниці.

Розпачливе волання невдахи учув Дон Кіхот, який, зупинившись, подумав спочатку, що на нього чекає нова пригода, однак швидко впізнав знайомий голос і повернув назад. Торсонувши зачинені ворота, він вирішив об’їхати навколо постоялого двору, сподіваючись проникнути якось усередину. Та не встиг ідальго наблизитися до невисокої загорожі, яка оточувала скотарню, як побачив, що його зброєносець вскочив у халепу. Санчо то злітав у повітря, то опускався, і все це настільки граціозно й швидко, що не будь Дон Кіхот дуже обуреним, мабуть, розреготався б. Спробував було він перескочити з сідла на огорожу, але, почуваючи себе занадто кепсько, не зміг навіть спішитись. Отже кабальєро обмежився тим, що, не злізаючи з коня, став щосили лаяти витівників. Проте на них це не подіяло, і пустили жертву мучителі, лише коли зовсім стомилися. Відтак вони привели віслюка й всадовили на нього Санчо. Жаліслива Маріторнес подала бідоласі горнятко холодної води з колодязя. Він уже практично підніс його до рота, аж почув крик свого хазяїна:

— Сину мій Санчо, не пий води! Не пий, сину, вона тебе вб’є! Поглянь, ось у мене цілющий бальзам (тут ідальго протягнув бляшанку); дві краплини — і тобі обов’язково покращає.

Санчо покосився на нього, вагаючись, а потім крикнув голосно у відповідь:

— Хіба ваша милість забула, що я не лицар? Залиште ту бурду дияволам, а мені дайте спокій.

З цими словами він зробив добрячий ковток із глечика, однак зрозумівши, що це проста вода, попросив Маріторнес принести винця. Дівчина охоче виконала його прохання, сама