Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра

Випало так, що на тому ж дворі ночував ратник Святого братства, якого цей недоречний шарварок розбудив. Він схопив свої регалії, а саме напівжезл і жерстяну коробку з вірчими документами, й полапцем пробравшись до сараю, заволав несамовито:

— В ім’я правосуддя та Святого братства, припиніть!

Першим, на кого йому довелось наткнутись, виявився безпам’ятний Дон Кіхот, розпростертий посеред уламків ліжка. Стражник намацав його бороду і, стиснувши її в кулаку, кілька разів крикнув:

— На допомогу правосуддю!

Але не відчувши ніякого руху й вирішивши, що перед ним убитий, а всі решта — вбивці, він гукнув ще голосніше:

— Зачиніть ворота! Нікого не випускайте — тут людину вбили!

Крик налякав присутніх, і кожен укляк на тому місці, де той його застав. Далі господар тишком-нишком повернувся до себе, погонич до свого сíдала, служниця до комірчини; тільки нещасні Дон Кіхот із Санчо не ворушились. Тоді ратник пустив бороду кабальєро й направився шукати вогню, щоб знайти й покарати злочинців. Але ці старання були марними, оскільки корчмар, виходячи, навмисне задмухав вогник ліхтаря. Тому стражнику знадобилось чимало часу, поки він врешті не запалив новий світильник від жарини з кухонної печі.

Розділ XVІІ,

у якому продовжуються незчисленні біди хороброго Дон Кіхота і вірного йому Санчо Панси на постоялому дворі

Невдовзі, прочунявшись, Дон Кіхот страдницьким голосом окликнув свого зброєносця:

— Друже Санчо, ти спиш? Спиш, друже Санчо?

— Яке там, трясця його матері, спання, — зойкнув Санчо — коли цієї ночі, схоже, всі чорти на мене напосіли.

— Вочевидь, маєш підстави так говорити, — скрушно зауважив лицар, — оскільки або я нічого не розумію, або цей замок зачарований. Ти мусиш знати… Ні, спочатку присягнись, що й після моєї кончини збережеш у таємниці почуте зараз від мене.

— Присягаюсь, — видихнув Санчо.

— Кажу це, — пояснив Дон Кіхот, — бо дорожу честю кожної людини.

— Та я вже поклявся, що не проговорюсь і після вашої смерті, — почулося заперечливе. — Але, дай Боже, щоб у мене з’явилась можливість розповісти все уже завтра.

— Невже я настільки тебе образив, — відверто здивувався ідальго, — що ти бажаєш мені такого скорого прощання з цим світом?

— Зовсім ні, — відповів Санчо. — Просто не люблю довго в собі щось таїти, терзаючись внутрішніми муками через необхідність мовчати.

— Хоч там що, — підсумував Дон Кіхот, — запорукою мені є твоя вірність і ґречність. Отже, знай, сьогодні вночі зі мною трапилась одна з найдивовижніших пригод, якими я можу похвалитися: щойно до мене приходила донька власника цього замку, найпрекрасніша дівчина в усьому світі. Хто спроможний описати тобі її вбрання? Її світлий розум? Інші її приховані принади, які я, вірний своїй повелительці Дульсінеї Тобоській, змушений обійти мовчанням? Можу тільки припустити, що чи то небо позаздрило щасливій нагоді, яка мені випала, чи то — й, швидше за все, так воно і є — цей замок зачаклований, адже не встигли ми взаємно освідчитись у коханні, як невидима рука якогось жахливого велетня, котра взялась невідомо звідки, розбила мого рота в кров, а потім побила мене так сильно, що я почуваюсь далебі гірше, аніж після нашої зустрічі з погоничами кобил. Мабуть, скарби краси тієї діви охороняє якийсь зачарований мавр, і призначені вони не мені.

— Мені й поготів, — зронив Санчо. — Мене більше чотирьохсот маврів лупцювали, тож вчорашні удари палицями здаються тепер слабенькими ляпасами. До речі, скажіть-но, сеньйоре, як зветься ця рідкісна пригода, враховуючи, що ми досі ледве дихаємо? Вашій милості ще не так погано, тому що, за вашими словами, ви тримали в руках дивовижну красуню. Ну а моїй особі чом така кара? Либонь, у недобру годину мене мати народила, оскільки, хоч я і не мандрівний лицар та й, гадаю, навряд чи ним колись стану, майже всі ґулі дістаються мені!

— То тобі теж перепало? — вигукнув ідальго.

— А я про що, хай йому грець? — застогнав Санчо.

— Спокійно, друже, — мовив Дон Кіхот. — Зараз я приготую чудодійний бальзам, завдяки якому ми напевно одужаємо.

Тут з’явився стражник, який знайшов таки десь світильник і вирішив роздивитися жертву. При вигляді нечіткої зловісної фігури у спідній сорочці та з нічним ковпаком на голові, що наближалась, тримаючи в руці ліхтар, Санчо мимоволі зіщулився і пошепки спитав свого хазяїна:

— Сеньйоре, а це, бува, не згаданий вами зачарований мавр повертається, щоб добити нас?

— Не може бути, щоб мавр, — так само тихо відповів Дон Кіхот. — Зачаклований завжди невидимий.

— Якщо побачити неможливо, то можна відчути, — крекнув Санчо Панса. — Принаймні, мої боки переконалися в цьому.

Між тим, уздрівши перед собою не одне, а двоє тіл, які подавали видимі ознаки життя, ратник дещо збентежено звернувся до кабальєро:

— Ну, живий, небораче?

— На вашому місці я говорив би чемніше, — обурено підвищив голос Дон Кіхот. — Чи може в тутешній місцевості прийнято зверхньо розмовляти з мандрівними лицарями, грубіяне?

Подібна реакція жалюгідної на вигляд людини розлютила слугу закону, який спересердя жбурнув світильник у нахабу, поціливши йому прямісінько в голову й замалим не розкроївши череп, а потім зник у темряві.

— Це таки справді зачарований мавр, сеньйоре, — плаксиво протягнув Санчо. — І скарб свій він повинен берегти для інших, а для нас має лише стусани та удари лампами.

— Твоя правда, — погодився ідальго. — Але не слід звертати увагу на всілякі чародійства і не варто гніватися з цього приводу, адже безглуздо мститися невидимкам або фантомам. Ліпше підіймайся та спробуй роздобути в коменданта фортеці трохи олії, вина, солі й розмарину, щоб я міг приготувати цілющий бальзам. Відверто кажучи, він мені украй потрібен, бо рана, нанесена тим привидом, серйозно кровоточить.

Уже сіріло. Невпинно ойкаючи через біль у кістках, Санчо Панса подався шукати хазяїна корчми, який, проте, не без здивування, наділив його усім необхідним. Санчо швиденько поспішив до свого господаря, котрий тяжко стогнав, обхопивши голову руками, хоча відбувся тільки двома, щоправда, чималими, ґулями. А те, що здавалося йому кров’ю, стікаючою по обличчю, було насправді потом, яким Дон Кіхот щедро вкрився від пережитого хвилювання.

Узявши бажані компоненти, кабальєро змішав їх у казанку і певний час грів отриману суміш на вогні. Далі попросив якусь ємність, щоб перелити в неї готовий бальзам, удовольнившись врешті старою бляшанкою, яку корчмар великодушно передав йому в дар. Тоді, осіняючи себе за кожним словом хресним знаменням, він прочитав над варивом понад вісімдесят разів «Отче наш» та майже стільки ж — дві-три інші молитви. Цей процес спостерігали Санчо Панса, хазяїн постоялого двору й стражник. А погонич,