Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський - Мігель де Сервантес Сааведра
Розділ XVІІІ,
у якому викладені міркування, що ними Санчо Панса поділився зі своїм господарем Дон Кіхотом, а також інші варті уваги пригоди
Геть знесилений Санчо спинивсь перед хазяїном. Побачивши його незаздрісний вигляд, Дон Кіхот сказав:
— Тепер, добрий мій Санчо, я остаточно впевнився, що цей замок, чи то постоялий двір, справді зачаклований. Дійсно, невже ті, хто жорстоко знущався над тобою, не привиди й не вихідці з потойбічного світу? Стверджую це на тій підставі, що коли я спостерігав твою трагедію, то не міг не тільки перебратися через огорожу, а й бодай злізти з Росінанта, оскільки, воістину, був зачарований. Інакше, присягаюсь честю, я помстився б за тебе тим лайдакам, хай би мені довелось порушити канони лицарських законів, які, сподіваюсь, ти пам’ятаєш, не дозволяють лицарю піднімати руку на нерівних собі — хіба що, в разі крайньої необхідності.
— Якби я міг помститися, то й за мною б не заіржавіло, був би я лицарем чи ні; одначе не зміг. Але, здається, ті, хто розважався подібним чином, були не привидами або зачаклованими, про що говорить ваша милість, а звичайними людьми, із кісток і м’яса, як ми з вами. Тому, сеньйоре, перескочити через огорожу та злізти з коня вам завадило щось інше, аніж чари. З усього цього напрошується очевидний висновок: пригоди, яких ми шукаємо, врешті-решт скінчаться таким нещастям, що мало нам не здасться. Отож мені, бідному на розум, видається найліпшим і своєчасним для нас вертати додому. Саме починаються жнива, впору займатися господарством, а не никати туди-сюди, потрапляючи, як то кажуть, із ринви та під дощ.
— Нітрохи ти, Санчо, — махнув рукою ідальго, рушаючи з місця, — не розбираєшся в лицарстві. Замовкни й наберись терпіння; настане день — і особисто переконаєшся, наскільки почесно займатися цією справою. Ні, а все ж… ну от із чим можна порівняти радість від виграної битви та перемоги над ворогом? Звісно, ні з чим.
— Нехай так, — відповів Санчо Панса, — мені це почуття невідоме. Проте знаю одне: відколи ми стали мандрівними лицарями — точніше, ви, бо я не маю ніяких прав на подібне почесне звання, — нами не виграно жодної битви, якщо не враховувати сутички з біскайцем. Та й то, ваша милість втратила тоді принаймні піввуха і половину шолома. З того моменту нас постійно переслідують невдачі та побої, а вашому покірному слузі довелося зазнати ще й кричущого приниження від якихось зачарованих створінь, які підкидали мене вгору. Я ж не в змозі навіть помститись їм, щоб відчути радість перемоги над ворогом, про яку ви кажете.
— Ось це мене й гнітить, — зітхнув Дон Кіхот, — і тебе має засмучувати, Санчо. Але не хнюпся, скоро я постараюсь здобути меч, зроблений настільки майстерно, що його володарю нестрашні будь-які чари.
— Я такий везучий, — скривився Санчо Панса, — що якби ваша милість і знайшла собі подібний меч, то виявилося б, що він, на кшталт того злощасного бальзаму, приносить користь самим лицарям. А в зброєносців, як і раніше, з чужого клопоту голова болітиме.
— Не переймайся, друже, — підбадьорив ідальго, — буде свято і на твоїй вулиці.
Дорогою вони продовжували розмову в тому ж дусі, аж угледів Дон Кіхот попереду величезну густу хмару пилу.
— Настав день, о Санчо, — очі кабальєро спалахнули жвавим вогнем, — коли доля проявить мені своє благодіяння. Сьогодні я вчиню подвиги, які будуть навічно вписані у книгу слави. Бачиш ту куряву? Її здіймає незліченне військо, що суне нам назустріч.
— Судячи з усього, їх два, — нервово гикнув Санчо Панса, — бо з протилежного боку теж пил клубочиться.
Оглянувшись та переконавшись у справедливості його слів, Дон Кіхот вельми зрадів і негайно утовкмачив собі в голову, що на цій широкій рівнині очікується криваве побоїще між двома арміями. Та насправді куряву піднімали дві отари овець і баранів, які невмолимо зближувались, однак поки їх не було видно за курявою. Проте Санчо, піддавшись настроям свого господаря, щиро повірив сказаному ним.
— Що ж нам робити, сеньйоре? — розгублено спитав він.
— Що робити? — перепитав ідальго. — Гм, ясна річ: надавати допомогу слабким та беззахисним. Щоб ти знав, Санчо, переднє військо очолює великий імператор Аліфанфарон, правитель острова Трапобани,[41] а те, що позаду мене, — його ворог, повелитель гарамантів[42] Пентаполíн.
— Що ж не поділили ці два сеньйори? — поцікавився Санчо Панса.
— Причина в тому, — відповів Дон Кіхот, — що Аліфанфарон, лютий язичник, закохався в доньку Пентаполіна, милу, чарівну дівчину та ще й християнку, але батько не бажає віддавати її за поганського царя, доки той спочатку не зречеться лжепророка Магомета і не прийме християнства.
— Їй-бо, Пентаполін поводиться правильно, — вигукнув Санчо, — і я готовий зробити для нього все, що зможу!
— Ти вчиниш як належить, сину мій, — сказав кабальєро, — бо для того щоб стати до подібного бою, необов’язково бути лицарем.
— Це я добре розумію, — скромно потупився Санчо Панса, — ось тільки куди нам діти віслюка, аби потім не шукати його після сутички? Адже здається мені, що досі навряд чи хто вступав у битву, гарцюючи на ослові.
— Маєш рацію, — визнав Дон Кіхот. — Мабуть, доведеться тобі кинути його напризволяще — пропаде, так пропаде. Однак у разі нашої перемоги ми дістанемо стільки коней, що й Росінант ризикує залишитися не при ділі. А зараз пропоную піднятись он на той пагорб, щоб краще роздивитися ці армії.
Так вони опинились на узвишші, звідки обидва гурти були б добре видимі, якби здійнята ними пилюка не запинала зору. Проте Дон Кіхот, захоплений власною уявою, яка яскраво домальовувала те, чого він не бачив, почав жваво перераховувати головних лицарів обох військ, вигадуючи з ходу девізи й прізвиська для них та описуючи колір і форми їхніх лат.
Санчо Панса слухав роззявивши рота, інколи ошелешено озираючись, намагаючись проникнути поглядом за пелену куряви. Але оскільки йому не вдалося виявити ніяких воїнів, він звернувся до ідальго:
— Сеньйоре, схоже, нечистий узяв усіх цих ваших лицарів; я
