Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Слухайте, — почала вона. — Як на мене, то ця мандрівка — найпрекрасніше, що мені випало в житті. Я ще ніколи не переживала справжньої пригоди, ніколи! Я хочу поїхати і знайти скарби!

— Я теж! — вигукнув Майкл.

Пітер обернувся до Джіл.

— Якщо ми не їдемо, то що ж, по-твоєму, нам треба робити?

— Ну, я вважаю, можна спробувати розповісти про все в поліції, — нерішуче мовила Джіл.

— А я іншої думки, — заперечив Пітер. — Ця історія до смішного безглузда, її ніби взято з якогось ідіотського фільму. В поліції нам нізащо не повірять.

— І, крім того, це нечесно щодо татка, — додав Майкл. — Цю справу вів він сам, і йому не захочеться, щоб інші люди втрутилися й наплутали щось. Нас, звичайно, це не стосується, наше втручання — то інша річ.

— Це правда, — погодився Пітер.

— Але якщо ви вважаєте, — мовила Керол, — що наші батьки буди б проти цієї мандрівки, то, може, не варто їхати.

Якийсь час тривало мовчання. Потім Пітер спитав:

— У кого є півпенні?

— Навіщо вони тобі? — поцікавився Майкл.

— Давайте їх сюди, тоді й побачите.

Пітер і Майкл вивернули кишені, а Джіл і Керол пошукали у своїх сумочках. Півпенні знайшлося чимало, і Пітер, оглянувши кожну монету, розіклав їх на дві купки.

— На них чотирьох півпенні зображено кораблик, — пояснив він, — а на цих — його немає. Нехай кожен з нас візьме одну монету з корабликом, а другу — без нього і кине ту чи ту, залежно від свого рішення, у чайник в камбузі. О дев'ятій годині вечора ми зберемося в носовій каюті і відкриємо чайник. Якщо там буде чотири монети з корабликом — ми рушаємо в море з наступним припливом. Якщо ж їх буде менше чотирьох, бо хтось кине півпенні без кораблика, — ми лишаємося і повернемо у верхів'я річки. Згода? У нас досить часу, щоб поміркувати.

За вечерею всі намагалися розмовляти про сторонні речі, але це не зовсім вдавалося, і незабаром веселий настрій, який ще вчора панував на катері, розвіявся. Пітер сидів, втупившись у карту гирла, Майкл прокрався в камбуз, відрізав шматочок бекону, начепив його на гачок і подався ловити рибу. Дівчата помили посуд, і коли Джіл нарешті боязко поставила на стіл чайник, Пітер вийшов над палубу, де віяло вечірньою прохолодою, і задивився на буксири, які вводили вугільні баржі у шлюз для вантажних суден. Через деякий час внизу, в каюті, почулися чиїсь кроки, потім брязнула монета об дно чайника. А за хвилину чи дві брязнула ще одна монета.

«Це дівчата, — подумав Пітер, не в силі більше чекати. — Зараз я сам проголосую, а потім пошлю Майкла».

Він уважно подивився на свої монети, вибрав одну з них і спустився в каюту. Кидаючи своє півпенні, Пітер міцно заплющив очі, хоч йому дуже кортіло глянути, що тамі за монети в чайнику. Пітер опустив півпенні з корабликом, хоча в останню хвилину він мало не змінив свого рішення.

Пройшовши на корму, Пітер побачив Майкла — той стояв у збудженому чеканні, тримаючи в руках волосінь!

— Я ще нічого не спіймав, — виправдувався Майкл. — Але спіймаю, неодмінно спіймаю.

— Сумніваюсь, щоб тут багато риби водилося, — утішив його Пітер. — Я прив'яжу волосінь до поручнів, а ти сходи і кинь своє півпенні. Усі вже це зробили. Тільки не заглядай у чайник. А потім гукнеш усіх, ми зберемося й відкриємо його разом.

Через три хвилини вся компанія скупчилася навколо столу, чекаючи на урочисту церемонію. Коли Пітер передавав чайник Керол, запала напружена тиша.

— Можеш відкривати, — мовив Пітер, силкуючись, усміхнутися.

Керол, і собі нервуючи, підняла кришку чайника і висипала монети на стіл.

— Переверни їх зворотним боком догори.

— Один кораблик… Ще кораблик…

— Три кораблики… Стривайте! А це що таке?

На столі лежали не чотири півпенні, а п'ять, і всі з корабликами. Діти подивилися одне на одного. Джіл, Керол і Пітер були явно спантеличені. Тільки Майкл почувався якось не по собі.

— Майкле! — суворо мовив Пітер. — Скільки монет ти кинув у чайник?

— Дві, — зізнався Майкл, стискаючи пальці. — Розумієш, ти сказав, що коли буде чотири кораблики — ми вирушимо на пошуки скарбів, от я й подумав: а може, Джіл кине монету без кораблика.

— Але вона так не зробила, — зауважила Керол.

— Ні, я знаю. Але ж могла зробити. Я понишпорив по кишенях і знайшов ще одне півпенні з корабликом — просто щоб уже напевне було їх чотири.

Раптом Джіл вибухнула нестримним реготом.

— Слово честі, Майкле, ти справжнісінький осел! — мовила вона.

— Ну, тепер ясно, — сказав Пітер, теж сміючись. — В усякому разі немає ніяких сумнівів: всі ми хочемо їхати, а Майкл хоче навіть двічі. Отже, все вирішено. Завтра о четвертій годині двадцять хвилин ранку ми відпливаємо… хтозна-куди.

— Тричі «ура!» нашій мандрівці! — вигукнув Майкл, скочивши зі стільця. — Тричі «ура!» мандрівці «Норця»! Гіп-гіп…

— Ура-а! — щоразу підхоплювали всі вигук Майкла.

Джіл застережливо звела палець.

— Мені почулося, ніби нас хтось кличе.

Всі прислухалися, і відразу ж звідкілясь згори долинув чийсь голос.

— Гей там, на катері! Є хто на борту?

— Є! — обізвався Пітер, піднімаючись сходами.

Двоє чоловіків у темно-синіх светрах стояли на носі вугільного ліхтера, до якого пришвартувався «Норець». Один з них був у береті, другий — без головного убору. Вони мали вигляд старих морських вовків, хоч були ще не дуже й у літах: тому, що в береті — років тридцять, а його товариш здавався трохи старшим.

— Можна нам пройти на катер? — спитав той, що був без головного убору.

— Звичайно, — відповів Пітер. Чим більше він спілкуватиметься із справжніми моряками,