Янові скарби - Роджер Пілкінгтон

— Чи встигнемо ми в Тедінгтон, поки магазини не зачиняться? — спитав він, стоячи за штурвалом й уминаючи бутерброд.

Пітер глянув на годинник:

— Навряд. У мене є така пропозиція: ти і Джіл зійдете в Стейнсі, поїдете в Тедінгтон поїздом, накупите там в магазинах всякої всячини і зачекаєте нас. Ми з Керол самі впораємося на катері.

Проте ні Джіл, ні Майкл не виявили щодо цього плану особливого ентузіазму.

— Не розумію, навіщо нам залишати катер? Адже на річці так цікаво!

— До того ж, — підтримала його Джіл, — нам потрібна морська карта, а ми можемо купити не таку, як треба. Однаково доведеться десь зупинятися, щоб узяти гроші з ощадних книжок. Хіба не можна де-небудь причалити; і зробити все одразу?

Ця пропозиція видалася всім розумною. Шкіпер погодився, що на великій швидкості вони можуть встигнути в Кінгстон до закриття магазинів. Так і зробили. Пітер став замість Майкла біля штурвала, збільшив швидкість на один вузол, і десь після п'ятої години вечора вже промчали повз Гемптон Корт. Інколи рибалки в плоскодонках кричали їм зменшити швидкість, бо їх дуже гойдало на хвилях від катера, але Пітер удавав, що не чує їхніх криків. Він бачив, що хвилі не такі великі, щоб потопити плоскодонки, а якщо рибалок і погойдає трохи — його це не дуже обходило. Після того випадку з Джіл і Керол він взагалі не відчував особливої приязні до рибалок. Воно, звісно, зовсім нерозумно через одного злоститися на всіх рибалок — Пітер усвідомлював це, — але такий тоді був у нього настрій.

Відвівши «Норця» трохи вище електричної станції, Пітер причалив до берега. Гроші в ощадкасі видали незагайно. У магазині для моряків їм швидко підібрали волосінь, пачку гачків та грузил, а також подали цілу папку морських карт. І хоч уся команда протестувала, що він так багато витрачає грошей, Пітер, уважно переглянувши їх, вибрав карту гирла Темзи і карту Ла-Маншу від Булоні до Флісінгена.

— Карти коштують сімнадцять шилінгів шість пенсів кожна! — жахнулася Джіл. — Та ще дванадцять шилінгів і шість пенсів за рибальські снасті. Це ж сила грошей!

— Все це правильно, — погодився Пітер. — Але якщо ми заблукаємо, карта стане нам у більшій пригоді, ніж дві дюжини банок джему за ці гроші.

— Згоден, згоден, — підтримав його Майкл. — В усякому разі я стільки наловлю риби, що це покриє витрати. От побачите!

— А ти хоч умієш ловити? — спитала Керол.

— Він ніколи в житті не рибалив, — засміялася Джіл. — Хіба що одного разу, коли був ще зовсім малий, ходив ловити креветок, оце і весь його «досвід».

— Бо в мене ніколи не було волосіні, — захищався Майкл. — А тепер є, і я неодмінно щось спіймаю, от побачите!

— А прапор нам не потрібен? — спитала Джіл.

Пітер відповів, що новий комерційний прапор коштуватиме надто дорого. Доведеться задовольнитися тим, що у них є на борту, — старим британським прапором.

Пітер заплатив за товари. Перед тим як рушати до Тедінгтона — до нього лишилася якась миля чи дві — він скористався нагодою і долив бак пальним з двох великих каністр, а потім відніс їх до колонки і знову наповнив. На дорогу від Генлі пішло приблизно вісім галонів, це цілком задовольняло Пітера. Вони провели в дорозі близько дев'яти годин і з них три години, а може й більше, згаяли на шістнадцяти шлюзах. Якби ж то він старанно записував час, проведений в активному русі! Однак Пітер був певен, що, як він і розраховував, «Норець» поглинає за годину не більше, як півтора галона пального. Продавець в Генлі казав, що Рамсгіт буде першою зупинкою після Тедінгтона, але якщо навіть добиратися до нього довше, них у каністрах лишиться ще чимало пального.

Уводячи катер у шлюз поблизу Тедінгтона, Пітер відчув якесь дивне збудження, до якого долучалося не те щоб страх, а якесь побоювання. Коли рівень води в шлюзі почав спадати, він зрозумів, що тепер, тільки-но вони пройдуть ворота, їх ніщо не відділятиме од відкритого моря. А за морем десь лежать скарби. Чи, може, їх взагалі не існує? Може, все це чистісінька вигадка, божевільний сон, шалений витвір їхньої фантазії?

Пітер глянув на дошку об'яв, що висіла на будиночку шлюзового доглядача. «Найвищий рівень припливу — 04.12», — прочитав він. Прекрасно! Справді, краще й бути, нє може. Вони зможуть повечеряти, востаннє перевірити, чи все готове, рано ляжуть спати і, тільки-но почне світати, вирушать у дорогу.

Ворота повільно розтулилися. Пітер вивів «Норця» із шлюзу і пришвартувався біля ліхтерів, що стояли на виході з нього.

— Ну от! — гордо мовив він. — Перший етап нашої подорожі закінчено.

— Пітере! — В голосі Джіл чулася тривога. — Пітере, може, не треба? Ми ж ні разу не плавали по морю і маємо ніякого досвіду. Якби татко і мама знали, їх би це дуже засмутило.

— Але ж вони не знають, — заспокоїв її Майкл.

— Оце й непокоїть мене. Треба було їх повідомити.

— Ми не можемо, — відрізав Пітер, силкуючись приховати свої власні побоювання. — І ми не хочемо їх тривожити.

— Я знаю, — погодилася Джіл. — Але ж ми пообіцяли не робити ніяких дурниць.

— То, по-твоєму, врятувати скарби від того, хто вкрав Біблію, дурниця? — обурився Майкл.

— Ні, я так не думаю. Але хіба ж ми знаємо, де їх шукати, навіть якщо вони лежать на місці?

— У нас є орієнтири, — мовила Керол.

— Ми так вважаємо, — заперечила Джіл. — А насправді все те купи не тримається. До того ж є ще одна обставина.

— Яка? — спитав Пітер.

— Ну, а хоч би й Керол. Нам доручили доглядати за нею.

— Дякую! — обізвалася Керол. — Я не кімнатне кошеня, сподіваюсь, тобі це відомо?

— Ти прекрасно розумієш, про що я кажу. Якщо станеться щось…

Керол глянула на Пітера, потім перевела погляд