Молдавські народні казки - народ молдавський

Піднесу я вам цю казку, наче бубликів в’язку, так, як видиться, як сниться, так, як чув на вечорницях.

Були собі чоловік і жінка. Коло землі робили, хліб сіяли, молотили, як і всі прості люди на землі. Жили вони тихо, спокійно й тішилися своєю єдиною донькою. Личко її було, як ясне сонечко, а сама вона — як степова квітка. Хто її бачив — дивом дивувався і вже ніколи не забував.

Коли дівчина виросла — весь світ знав про неї. Звідусіль почали сходитись хлопці помилуватися її красою. Дуже упадали вони коло неї. Кому приходив час женитись, усі про ту дівчину думали. Та їй теж треба було шукати пари.

Так воно в світі йдеться, що всяке насіння сходить, зеленіє, цвіте, зав’язується і достигає. Підуть дощі, повіють вітри, вирвуть рослину з корінням і кинуть на землю. Дуже важко їй після того підвестися і глянути на сонце.

Так настали тяжкі часи і для бідної дівчини. Раптово злягла її мати в постіль, зітхнула тяжко й померла. Устигла тільки дістати з-за пазухи перстень і дати його дочці. Даючи перстень, сказала:

— Бережи його, як зіницю ока. Коли тебе хто буде сватати, спробуй, чи прийдеться перстень на його палець. Коли прийдеться — виходь за того, а ні — тікай від нього, як від вогню.

Поховала дівчина матір, поплакала гірко, потужила тяжко та й заспокоїлася. Знову почали йти до неї женихи. Йдуть та йдуть з різних країн, з різних земель. Усі наміряють перстень, та жодному він не підходить.

Ходили до неї парубки, ходили та й перестали; коли-не-коли прийде який, та й то не такий, як треба. Нема дівчині нареченого, нема дівчині спокою. По всьому білому світі хлопці думали-гадали: хто ж усе-таки стане її чоловіком?

Жив саме тоді змій Карлик бридкий — борода по коліна, і мав він онука, хай би пропав він йому — такий злий і препоганий.

І треба ж було, щоб змій Карлик довідався про розміри персня. Запалив він удома велике вогнище й примусив онука дев’ять днів та дев’ять ночей тримати руку на вогні, а тоді поклав її на ковадло і дев’ятьма молотами бив з усієї сили, поки пальці стали тонкими та гнучкими. По тому одягнув змій онука в позолочене, посріблене, ще й прикрашене самоцвітами вбрання і послав його свататись до тієї найкращої дівчини.

Вклонився внук зміїв дівчині й простягнув їй руку. На велике горе, перстень прийшовся.

Гірко заплакала бідна дівчина. Не чекала вона такого нареченого. Але що робити, коли мати, помираючи, заповіла вийти заміж за того, кому підійде перстень? Плаче бідна дівчина, нарікає на долю, але ніхто їй не може допомогти, ніхто не може її розвеселити. А молодий змій не зводить з неї очей. Вогнем горить в його лютому серці любов. Якось удалося дівчині вирватись од змія, і крадькома пішла вона на кладовище до могили матері, почала там плакати і примовляти:

— Що сталося, дорога доню? — почула дівчина тихий, як стогін, голос матері.

— Ой мамо, ти дала мені перстень на горе, а не на щастя. З’явився лютий змій, йому якраз прийшовся перстень… Скажи мені, мамо, як врятуватися від змія, бо краще лягти до тебе, ніж виходити за нього.

— Йди, доню, додому і скажи своєму нареченому, хай пошиє тобі сукню таку гарну, як небо на світанні, як сонце ополудні, як літній день, як вечір при заході сонця. Пошиє таку сукню — виходь за нього, а ні — то прожени його.

Повернулася дівчина додому й сміливо сказала змієві про сукню.

Онук бородатого Карлика переказав усе те в країну зміїв, і пошили змії із золота, з самоцвітів таку сукню, що кращої ні до того, ні після того не було.

Іде змій до дівчини, кланяється їй і віддає сукню. Коли вона вдяглась, то в сім разів кращою стала. Барвами світанкового, полудневого і західного сонця заграла її сукня.

У злого змія серце від радості завмирало, а дівчина ще дужче засмутилася. Струмками полилися сльози з її очей.

Коли побачила дівчина, що почали готуватись до весілля, знову пішла зі своїм горем і тугою до матусиної могили й почала примовляти: