Молдавські народні казки - народ молдавський
У молдавського трудолюбивого народу, як і в кожного народу на землі, є свої неоцінимі багатства, що не переведуться ніколи. Переходять вони із віків у віки, передаються від покоління до покоління. Це — пісні-дойни, це — народні казки. Ці скарби — невмируща душа народу.
Виходять казки, як вічні невтомні мандрівники, з туманної давнини, проходять крізь битви і лагідні дні, І завжди вони молоді та прекрасні, як сміливий непереможний лицар Фет-Фрумос, як юна чарівна Іляна Косинзяна.
В них велика історія, возвеличена правда життя.
Фет-Фрумос — Овечий син
(Переклав М. Цехмейструк)
Це діялось давно-давно, а якби такого не було, то і в казку не ввійшло б. А було це тоді, коли блоху підкували і вона стрибала — хмар діставала.
В ті часи по молдавських степах багато чабанів ходило. Один з них мав гарну та велику отару овець і мандрував з нею всюди: по гірських полонинах, по квітучих узліссях, по запашних луках.
Усі його вівці були як вівці, лише одна серед них якась кручена, завжди ходила зажурена і часто намагалась утекти з отари. І скільки чабан її не лупцював та собаками не цькував, нічого не помагало. Це набридло чабанові, і він махнув на неї рукою: хай іде, мовляв, куди хоче, хоч до вовка в зуби. Вівця тиць сюди, тиць туди, від травиці до травиці, все далі й далі, та й заблукала в лісові нетрі.
Отямившись, озирнулась довкола, а там жодної живої душі, лише дерева, товсті та високі, стоять похмурою стіною, закриваючи вітами сонце, навіваючи сум і тривогу.
Глянула вівця в один бік, в другий, потім тричі обкрутилась і стала гарною дівчиною, — засяяла, мов сонечко навесні. Пішла лісом, знайшла світлу поляну і нашвидкуруч заходилась будувати з гілок та різнотрав’я курінь, щоб на випадок негоди було де заховатись. Незабаром житло було готове, і дівчина мала де спочити, зберігати гриби, суниці та інші лісові дарунки, що знаходила недалеко від свого житла. Так повільно й текло тихе, спокійне життя.
Та ось від квітів запашних І від вітрів прудких, Від шуму велетнів-дубів І від струмка, що голубів,
вродився в неї хлопчик. Ріс малюк не днями, а годинами. Через три дні вже вибіг з куреня і став розмовляти з своєю матір’ю.
Не минуло багато часу, як хлопчина зміцнів і пішов у ліс на полювання. Кмітливий, спритний мисливець бігав так швидко, що легко наздоганяв зайця і завжди приносив з полювання багату здобич. Так вони жили, не відаючи горя. Мати раділа, що її син росте вродливим, сміливим і розумним. Якось хлопчина запитав у матері:
— Мамо, хто ми такі, звідки я взявся і як мене звуть?
— Зовуть тебе Фет-Фрумос 1 — Овечий син, а тепер послухай, хто ми такі і звідкіль прийшли сюди. Я народилась в отарі одного чабана, виросла в тій отарі. Я була милою овечкою, правда, трохи легковажною, проте мені дуже не подобалось, щоб кожного дня мене лупцювали дрючком, а потім зарізали на м’ясо. Вибравши слушну годину, я втекла з отари, перекинулась у жінку, потім збудувала оцей курінь і з того часу тут і живу.
Та ось від квітів запашних І від вітрів прудких, Від шуму велетнів-дубів І від струмка, що голубів,народився в мене ти, любий сину, — обійняла мати юнака і гаряче поцілувала.
Одного разу, перед тим як вирушити на полювання, син сказав до матері:
— Мамо, я сьогодні полюватиму далі від куреня, бо дичина тут наполохана і тікає далеко в хащі.
— Йди, сину, та будь обережний.
Пішов юнак полювати далеко від куреня і повертався з багатою здобиччю. На півдорозі йому назустріч вийшов старезний дід, з поораним зморшками обличчям, з бородою до пояса, з блискучою шаблею при боці. На плечі старий тримав оковану залізом булаву.
— Зичу щастя і вдачі,— привітався дідусь.
— Хай буде сказано в добрий час, батьку, — відповів юнак.
— Вдало полював, юначе, — замилувався старий, дивлячись на здобич.
— Не так мені дороге полювання, як спритність і мисливська винахідливість.
— Твоя правда, юначе! А як тебе звати?
— Фет-Фрумос — Овечий син.
— Де ж ти живеш?
— Тут, у лісі, дідусю, — відповів юнак і повідав старому почуту від матері повість про їхнє життя-буття.
Схвильований розповіддю юнака, старий поринув у задуму.
— Сину, візьми оцю шаблю та булаву, бо мені вже відмовляють ноги й руки, одною ногою я вже стою в могилі і завтра чи післязавтра складу руки на грудях. Жаль зброї, щоб не пропала марно, бо такої ти не знайдеш ніде. Але пам’ятай, бережи її, як зіницю ока. З нею ти будеш непереможний, жоден ворог тебе не здолає, і, поки триматимеш цю зброю в руках, тобі ніколи не спаде думка про смерть.
Юнак гаряче подякував старому за подарунок, узяв зброю і повернувся до куреня. Щаслива мати зустріла сина і від радощів не знаходила собі місця. Прилаштувавши дичину смажитись на вогні, вона почала розпитувати його, де той полював, що бачив і звідки в нього зброя.
— Полював я, мамо, далеко в лісі похмурому, а повертаючись додому, зустрів озброєного дідуся. Відчуваючи свій близький кінець, той дивний дідусь і подарував мені свою
