Молдавські народні казки - народ молдавський

привів багато дівчат, і всі вони були схожі одна на одну. На котру не гляне Дафін — вона здається йому Вестрою. Дивиться, дивиться і не може справжньої Вестри впізнати. Дівчата були як пшениця на лану, де не можна колосок від колоска відрізнити. Раптом Дафін побачив в одної на очах сльози.

— Оце вона! — радісно скрикнув витязь.

Чорт зрозумів, що Дафін з Вестрою змовилися, виштовхнув їх із палацу і зачинив у льох за дванадцятьма залізними дверима. В льоху було темно, тільки крізь маленьку щілинку пробивався один промінець сонця.

Спершу засумували хлопець і дівчина, а потім Вестра вдарила перснем об землю — і зробилися вони маленькими мушками та й вилетіли крізь щілину надвір. Полетіли разом понад гори й долини.

Довідався про те чорт, витріщив очі і, побачивши їх удалині за стрімкими кручами, за лісами дрімучими, послав за ними погоню. Гінцям суворо наказав догнати Дафіна й Вестру та повернути їх назад.

Як скажені, кинулися гінці за втікачами. Мчали швидко, як блискавка, аж вогонь пашів з їхніх ніздрів.

— Мене пече в спину, — каже Дафін.

Вестра оглянулась.

— Це нас погоня настигає.

— Що будемо робити?

— Не бійся, Дафіне, я зараз стану великим садом, а ти зробишся старим садівником. Коли в’їдуть у сад і запитають тебе про нас, скажеш, що проходили тут хлопець і дівчина, але дуже давно — ще тоді, коли ти садив сад.

Вестра зробилася великим садом. Поміж деревами походжав старий-престарий садівник.

Наїхали до саду гінці-вовкулаки і, задихаючись, почали питати садівника:

— Чи не проходили тут хлопець і дівчина?

— Проходили, тільки дуже давно — тоді, коли я садив ці дерева, а з того часу нікого не бачив.

Почувши таке, гінці здивувались і повернули назад.

— Твоя нечестивість, — сказали вони чортові,— ми були там, куди ти нас посилав, але зустріли тільки старого садівника, який працював у своєму саду.

— Ех ви!.. Та то ж був сам Дафін, а Вестра зробилася садом. Біжіть знову і впіймайте їх!

Помчали гінці ще швидше, ще скаженіше. Вогонь летів із пащ і ніздрів.

Дуже мене пече в спину, — поскаржився Дафін.

Вестра оглянулась і, побачивши гінців, сказала:

— Нас доганяють. Зараз я зроблюся ланом пшениці, а ти старим дідом, який збирається жати врожай.

— Гаразд, — каже Дафін і вмить стає дідом із серпом у руці, а біля нього колишеться лан стиглої пшениці. Зірвав він колосок, розтер у долонях і не встиг глянути на зерно, як погоня вже поряд з ним.

— Скажи, діду, чи не проходили тут хлопець і дівчина?

— Бачив — проходили, але це було тоді, коли я пшеницю сіяв.

Знову повернулась погоня.

— Твоя нечестивість, — поклонившись в ноги чортові, сказали гінці,— не догнали ми їх. Зустріли в дорозі діда, що йшов жати пшеницю, він сказав, що бачив двоє молодих тоді, як сіяв свій лан.

— Ех ви, роззяви, — розсердився чорт, — тож дідом зробився Дафін, а Вестра ланом пшениці!

Зчинилася велика буря — сам чорт рушив у погоню. Почав він летіти — гори розвертати, де ногою ступить — земля горить, де дихне — все попеліє.

Дафінові здалося, що позаду шумить гроза. А Вестра оглянулася і впізнала чорта. Торкнулась вона перснем землі — і зробився Дафін широкою та глибокою річкою з бистрими хвилями, а сама Вестра стала качкою і почала плавати по хвилях.

Добіг чорт до річки, глянув на воду і впізнав Вестру. Сів він на березі і почав втягувати в себе повітря — здійнялася страшна буря. Вода полетіла до чортового рота. Качку теж могло занести туди, але річка підняла хвилі й понесла її до протилежного берега.

Довго силкувався чорт, але даремно. Побачивши, що нічого не вдіє, почав він пити воду. Пив, пив, поки луснув.

І постелилась Дафінові та Вестрі світла дорога. Йшли вони, раді та веселі, понад морем, через гори, через тридев’ять земель і опинилися в тім краю, де народився Дафін, де старий цар з царицею горювали та плакали за нещасним сином. Відколи вони лишилися без Дафіна, їхні очі від сліз не висихали, уста веселих слів не вимовляли. Дожили батько й мати до світлого дня. Не думали, не гадали Дафіна побачити. І от він вернувся — став перед ними.

Ніби сонце зійшло серед темної ночі і широке небо просіяло в його промінні, так радість осяяла обличчя батька й матері. І зразу ж почалося бучне весілля. Люди гуляли, веселились, Дафіна й Вестру вітали, щастя-радості їм бажали. Я теж там був, мед-вино пив, може, й сидів би там досі, але треба було цю казку розповісти. Отож, я

Верхи на колесо сів, Понад світом полетів, Про весілля вість подати — Оцю казку розказати.

Лийся, світло, попереду, а пітьма — позаду
(Переклав А. М’ястківський)