Молдавські народні казки - народ молдавський

— Гаразд, подарую.

— То напиши мені грамоту, — сказав чорт.

Покликав цар письменного слугу, той укусив себе за палець і кров’ю написав про царську обіцянку.

Тільки чорт отримав грамоту — мури фортеці ввійшли в землю. Цар із слугами зраділи й рушили додому.

А коли цар увійшов у палати — довідався, що в цариці народився син. Дуже втішився батечко.

Хлопчика назвали Дафіном. Ріс він не по днях, а по годинах. Цар з царицею дивились на нього, як дивляться соняшники на схід сонця, все доглядали його та голубили. За все життя не мали такої радості, як тепер за день.

Але як цвітуть квіти навесні від сонця і тепла, так і в’януть вони восени від морозу.

Якось приходить до царського двору чорт і просить віддати йому Дафіна. Цар з царицею не встигли й слова промовити, як чорт схопив хлопчика і щез. Дафін навіть не міг розглянути, якими шляхами ніс його нечистий до своєї господи.

Примусив чорт хлопчика багато працювати, не давав йому ні сну, ні спочинку, бив і мучив його, не відпускаючи від себе ні на крок.

Хоч і страждав Дафін, але любив навчатись усьому. Дуже захоплювався ремеслами. Легко навчився розуміти мову птахів і звірів, навіть маленьких комашок.

Одного разу пішов чорт у чужі краї, і Дафін залишився сам. Працюючи, захотів води і подався до джерела. Напився і приліг відпочити в затінку під тополею, коли чує — сідають три пташки на верхів’я тополі і говорять між собою:

— Гляньте, сестриці,— каже перша, — це відпочиває богатир, який народився за межами чортового володіння. Коли б він знав про горе старого Араба, який сто вісімдесят років черпає воду з криниці і виливає на долину! О, коли б він знав того Араба, то пішов би і визволив його!

Дафін, підвівшись, запитав:

— А в яких краях страждає Араб?

— Іди долиною три дні й три ночі — знайдеш, — сказали пташки.

Вирушив Дафін у дорогу. Йшов долиною, не спочиваючи, і на світанку четвертого дня опинився біля великого озера, якому кінця-краю не видно. Під горою побачив криницю, біля неї діда, який черпав журавлем воду. Дід був такий старий, що аж шкіра на ньому висохла.

— Щасти вам в роботі, дідусю!

— Дякую.

— Нащо так стараєтесь, чи не хочете вичерпати всю воду з криниці?

— Ой юначе, це чортове прокляття впало на мою голову. Він прирік мене довічно лити воду з криниці в озеро… А ти хто такий?

— Я з іншого краю, дідусю, мене вкрав чорт, і я не знаю, як вибратись із його володінь, як врятуватися від нього.

Дід сів на цямрину і, подумавши, сказав:

— Ти зможеш врятуватися тільки з Вестрою — молодою дівчиною, яку володар приніс із-за морів, з тридев’ятої землі й хотів навчити її чинити людям зло. Тепер вона має силу чорта, але серце її лишилося чисте. Йди на той берег озера і чекай, поки вона прийде туди купатися. Як роздягнеться, візьми її одяг і тікай. Тільки не оглядайся, бо буде тобі погано. Бажаю вам визволитися. Коли вдасться втекти з Вестрою — щасливо будете вік жити.

Зрадів Дафін і пішов на протилежний берег. Заховався біля того місця, де мала купатися Вестра, і сидить тихо.

Зоря гарна, коли сходить у погідному небі, але краща була Вестра, коли йшла горою до озера. Широким берегом дівчина йшла, ніби чарівна лебідка пливла.

Зупинилась вона на березі, роздяглася і, торкнувшись води, стала білим лебедем. Почала купатись, бити крилами по хвилях так гарно, що не можна було відвести очей. А Дафін підкрався, взяв її одяг і кинувся тікати.

Вийшла на берег Вестра, побачила, що нема одягу, — тривожно забилося її серце. Глянула довкола, помітила Дафіна й побігла за ним. Щоб зупинити його, почала співати, кликати його в пісні, але він біг, не чуючи під ногами землі. А Вестра співала:

Дафіна долала втома. Дуже хотілося глянути назад, але не глянув — біг до Арабової криниці.

Коли дід поклав йому руку на плече, прийшла Вестра… Повернули їй одяг, і вона одяглась. Старий Араб благословив молодих на щасливе життя. Потім дістав із-за пояса два персні і надів їм на пальці. Молоді щиро подякували дідові й хотіли було йти, але Дафін, згадавши розмову пташок на тополі, сказав:

— Будьте, дідусю, вільні від чортової покари!

Тієї миті дід Араб зник, ніби крізь