Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

Геленка затиснула в руках кінчик коси, нахилила голову й поважно глянула мені в вічі.

— Ге, ти сказав, що він не мав приходити до господи, куди його не кликали. А скажи, Ге, хіба вас хто-небудь кликав на Землю?

Що слово, то удар обухом. Усі співчутливо дивилися на мене, що я на це відповім.

— На пряме питання, дам пряму відповідь. Ми живемо тут поки що без запрошення. Людство ще не мало змоги запропонувати нам свою гостинність. Бо ж ми й досі не відрекомендувалися. Ні, без жартів, людство нас, мабуть, і не запросить. Якби ми були тільки чужинці без притулку, то ще була б надія, а ми потребуємо більше, ніж простого прихилища, — нам потрібна планета.

Ладіслав блиснув на мене окулярами.

— Вам? Ціла планета?

Я похитав головою.

Йозіфек підвівся з дитячого стільчика, випростав спину й пройшовся по кімнаті. Хвилю щось бурмотів, неначе говорив щось для власної втіхи; ми нічого не розуміли. Кароліна висловила побажання, щоб він поділився з нами своїми думками. Йозіфек охоче це зробив.

— Не запросити мооган, ба навіть відмовити їм? Дурниця, явний регрес. Цього людству я б ніколи не подарував.

— Тобто як, Йозіфку?

— А ось так. Ми поділимося з ними нашою матінкою Землею, а вони прилучать нас до своєї цивілізації. В такий спосіб ми заощадимо собі тисячоліття розвитку. Шкода, що я не маю права діяти за всю земну кулю. Бувши принаймні Ладіславом Славним, я послав би мооганам якнайкращі запросини.

Ладіслав притьмом втілився в Ладіслава Славного, також підвівся зі стільця, випростав спину, пройшовся кімнатою, а тоді зупинився наді мною, схрестивши на грудях руки.

— Скільки вас?

— Двадцять вісім мільярдів.

— Чимало, — зробив він висновок. — Я гадаю, вам потрібно було б щонайменше пів земної кулі. Просто не знаю. Як ви думаєте тут уміститися?

І знов почав ходити між скляною стіною й нашим затишним куточком, суворий, насуплений, уславлений аж до сузір'я Плеяди.

Йозіфек і собі заворушився. Зненацька й Кароліна почала ходити сюди й туди кімнатою. Усі троє зустрічалися, заважали одне одному, але не спинялися, заполонені кожен своїми думками. Мені вже теж надокучило сидіти, ще мить — і ми всі четверо, похиливши голови, снували б мешканням. Та коли я почав підводитися, Геленка зробила мені заперечний жест і видала якийсь дивний звук. Я впав назад на стільчик. Перша озвалася Кароліна.

— Ладіслав має слушність, ви справді не поміститесь. Що ж ви чинитимете, що наміряєтесь робити?

— Там, куди ви переберетесь, буде справжній вавілон. Ніде буде й курці клюнути.

Ладіслав наочно продемонстрував цю тисняву, марно силкуючись відставити свої лікті. Очевидячки, він уявляв собі, що люди й моогани стоятимуть так густо, як у неділю біля кінотеатру.

В розмову несподівано втрутилася Геленка. Якщо, мовляв, це і є наша гра в мооганина, то вона не здається їй вельми вдалою. Тому вона хоче порадити нам кращі розваги. Скажімо, гру в зіпсованого телефона, в дурня або в сливу. Як гуляють у сливу? Двоє чіпляються руками за гілляку, а решта трусять стовбуром. Хто впаде, той буде падалиця.

Ладіслав нагримав на неї, щоб ішла собі додому, коли не грається. Він грається в мооганина з великим задоволенням, ця гра стократ ліпша від гри в дурня або в сливи. Він просто не уявляє собі, як хтось може думати, ніби це тільки гра?

— Людоньки, цій дівці, певно, клепки розсохлися в голові. Або вона сліпа. Якщо вже не віриш нічому, то поглянь на невидим… — Ладіслав запнувся й додав, що діти в дейвіцьких[4] яслах залюбки погуляють з Геленкою в сливу.

Йозіфек порадив нам усім погуляти в сливу, але спершу ми повинні вирішити, як нам розмістити на Землі друзів з Моого. Байдуже, чи ми тільки граємося, а чи все це правда. Гратися теж треба насправді.

— Прошу тебе, Геленко, принатурся трохи до нас. Зваж, що стільки людей, — само собою, чому не називати їх людьми, якщо вони виглядають так, як Ге, — ми земляни, вони моогани, і ми і вони маємо таку саму подобу, — так ось стільки людей чекає нашої помоги. Ми перші здовідалися про їхню долю. Тож, може, відкладемо решту, поки щось та придумаємо? Ти розумна і чуйна дівчина, може, саме ти й вирятувала б їх зі скрути.

Геленка ще не вирішила, як вона вчинить: так, як радить їй Ладіслав, чи так, як Йозіфек, чи піде сама додому, а чи принатуриться.

Тільки-но Йозіфек змовк, як знову озвалося:

— Мооганин чекає поради?

— Так! — вигукнув я. — Ми нічого не робитимемо самі, без людей!

— Або зробимо все! — застрекотав голос.

Мені вже не стало терпцю. Я метнувся до дверей, розчинив їх і показав на них рукою: — Мелектете бембе!

— Все без людей, — почув й на відповідь.

— Руагеузен лапа апа.

Йозіфек підійшов до мене з виделкою, очевидно, щоб захистити, якщо невидимий нападе на мене.

— Белдехве, белдехве! — кричав я.

— Ціла планета для нас, — провадив жаб'ячий голос якомога спокійніше. Він явно глузував з мене.

Кароліна вибігла аж на поріг.

— Як це ви хочете зробити? — запитала вона в порожнечу.

— Шшш, — озвалося на відповідь і знов, — шшш, — а потім голос почав слабшати в міру того, як невидимий віддалявся, аж поки зовсім умовк.

— Забрався геть? — несміливо запитав Йозіфек.

Мені раптом спало на думку, що, виганяючи