Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

— Буду вашим бранцем доти, поки ви вислухаєте мене й знову вшануєте своєю довірою! — вигукнув я.

— Я вірю тобі, Ге. І ти не бранець мені, — запевнила мене Кароліна.

Я відказав на це, що я лиш простий зореплавець і не маю чим віддячити їй. Нехай вона це знає. Мої дороги пролягли крізь глибоку пітьму до далеких світів. Коли я знов лаштуватимусь у дорогу, то назву свій корабель «Каролінина шляхетність». І якщо він справді відповідатиме своїй назві, то затьмарить навіть найяскравішу зірку.

Слухаючи мене, Кароліна нахилилася вперед, ледь усміхаючись, і виглядала зараз точнісінько так, як на портреті, що перед ним оце стояла. Сказала, що цей комплімент пахне старосвітщиною.

На жаль, ми були не самі, щоб я міг і далі розводитися на цю тему. Йозіфек глянув на годинника й заклопотано спитав, чи не запізниться вона на виступ. Почувши, що вже за п'ять хвилин шоста, Кароліна квапливо вибігла з кімнати.

Мені стало неприємно, що якийсь виступ важливіший для Кароліни за мою долю. Але Йозіфек цілком неочікувано звернувся до мене з проханням, щоб я відвіз його сестру на Вацлавський майдан.

Я, звісно, не дав Йозіфкові навіть докінчити й вигукнув, що з великою охотою відвезу її куди завгодно.

— Що, що? — здивувався Ладіслав, не годен більш нічого видобути з себе.

Я метнувся готувати в дорогу свого автомобільчика. Поминаючи розчинене вікно, я почув схвильований Ладіславів голос:

— Ти ні з ким навіть не порадився і випускаєш його з полону. Коли так, я йду додому, а моогани можуть навіть зробити собі з Землі перепічку на вечерю. Мені однаковісінько.

Я пообіцяв у вікно, що ми залишимо його Землю круглою й що не з'їмо її, навіть якщо він і справді піде додому.

— Слухай-но, Ладіславе, — мовив Йозіфек, — Ге ж доброхіть здався нам. Це означає, що йому добре в полоні й що він не тікатиме.

Мій автомобільчик стояв чисто вимитий дощем і, віддзеркалюючи скісне проміння сонця, виглядав мов у казці. Я опустив непромокальний верх і заходився витирати переднє скло.

Зненацька до мене підійшла Геленка.

— Ге, ти скажеш мені правду?

— Скажу, Геленко.

І щосили почав глянсувати скло. Та його частина, що крізь неї дивитиметься Кароліна, мусить бути прозора, мов кришталь.

— Ге, скажи мені, чи існують насправді моогани? Ге, моїм полоненим ти не будеш, я цього не хочу, але скажи, заприсягнися, що ти мооганин.

— А хто ж іще?

— Ти не хочеш заприсягтися. Ти звичайнісінька людина, еге ж?

— Моогани присягають навколішках, Геленко. Погодься, що я зіпсував би собі штани, якби вкляк оце зараз у траву. Не можу ж я супроводжувати даму з мокрими зеленими колінами.

— Ти завше з усього викрутишся. Як же я можу після цього тобі вірити? Ге, скажи це тільки мені. Ви будете пускати на людей проміння?

В цю мить до нас підійшла решта. І тоді я вкляк у траву, переплів над головою пальці рук і почав заприсягатися:

— Геленко, складаю тобі велику присягу, щоб ти могла мені повірити. А під цією присягою я мушу казати тільки правду.

Моогани розділилися на два табори. Одні радять удатися до проміння, а тоді перебратися на порожню планету. Ми, другий табір, не хочемо, щоб загинула бодай одна людина, бодай одна комашка на Землі від мооганського проміння. Ми боротимемось за вашу безпеку. Але ми ще не знаємо, як і де розмістимо мешканців Моого. Це наша помилка, може, навіть фатальна. Ми неодмінно мусимо це вирішити. Бо переможе перший табір, той, що від його імені промовляв невидимий.

Оце вся правда про мооган. Хто повірив, нехай поцілує мене спершу в одне, а потім у друге око й скаже: «Устань, друже».

Я заплющив очі. Й ту ж мить відчув на повіках дотик теплих уст, озвалися слова: «Устань, друже». То була Геленка. Відтак до мене нахилилися шорсткі губи, й чоловічий голос мовив: «Устань друже, — Йозіфек. — З нашого боку було чистісіньке безглуздя посягати на твою свободу, — додав він. — Отож ми щось придумаємо для тебе, щоб твій табір виграв». Утретє на очі мені лягли два масних поцілунки. «Устань, друже. Ми щось придумаємо для тебе, але з полону я тебе не випущу. Я хочу мати бранця». Хто ж іще, як не Ладіслав. Каролінин поцілунок був легкий, як роса. Вона не мусила ще раз виказувати мені свою довіру, але я все ж таки чекав, і вона мені не відмовила. «Устань, друже. Ми поспішаємо».

Я підхопився на ноги й за мить сидів уже за кермом.

— Може, ти візьмеш і дітей? — попросила Кароліна.

Я рвучко відчинив задні дверцята, Геленка з Ладіславом сіли позаду.

— Йозіфек сказав, — провадила Кароліна, — що дітям сьогодні не треба додому, отож ми нашвидку склали план на вечір та ніч.

Я завів мотор і згідливо кивнув головою. Перед тим як рушити, я завше дивлюся в дзеркальце, чи мене хто обганяє. В саду це була зайва обережність, але за звичкою я подивився в дзеркальце й побачив Йозіфка, що викочував із дверей мотоцикл.

Ми рушили. Повітря було чудове, небо чисте, а від Кароліни пахло незнайомими парфумами.

— Що ж це за план? — поцікавився я.

— Я хотіла б, щоб ви побачили мою роботу. Дітей я вже запросила, а тепер запрошую й тебе, щоб ви прийшли повболівати за мене.

— Так, так. А що ж