Ге, людина з Моого - Ота Шафранек

— Це єдине, на що я ще трішки здатна, Ге.

Ми проїздили мокрими вулицями, осяяними західним сонцем. Щоразу, дивлячись у дзеркальце, я бачив позаду Йозіфка, який їхав на мотоциклі. Що ж це робитиме Кароліна? Без сумніву, вона не друкуватиме на машинці, таку роботу ніхто нікому не демонструє, хоч і знає її якнайкраще. До того ж за друкарок ніхто не вболіває.

Думки мої перепинив Ладіслав.

— Другий пункт нашої програми буде вечеря, — мовив він. — А третій — сон.

— Вечеря мене дуже цікавить. Я заведу вас до тихого ресторанчика у Старому Місті, — сказав я.

— У цьому до ресторану? — зітхнула Геленка, маючи на оці свою білу майку та вузькі жовті штани. А також, очевидно, смугасту Ладіславову майку.

Я подумав, що мій убір теж не найкращий після того, як я давав навколішках присягу. Але Кароліна сказала, що мої зелені коліна роблять мене загадковішим, що дітям теж не можна в чомусь закинути, хіба, може, в тому, що вони майже голі. Але цю ваду, гадала вона, легко вдасться виправити, якщо я додам газу й зупиню авто біля дитячого універмагу.

— Ура! — крикнув. Ладіслав мені на вухо. Він стояв навколішках у мене за плечима й стежив за спідометром. — Ану додай газу, бранцю! Я наказую тобі, чуєш?

Цього його бажання задовольнити я не міг. Ми їхали Нусельською із швидкістю шістдесят кілометрів на годину, а для цього району це й так було занадто.

Для Ладіслава ж це була черепаша хода. Він занудьгував у мене за спиною.

— Слухай-но, бранцю, — звернувся він раптом до мене. — Ти не спитав дозволу, а хочеш їхати до ресторану.

— Це мій план, Ладіславе, якщо бранець має право на плани. Частувати друзів — моє покликання, якщо, звісно, бранцеві це дозволено.

— Як виняток, я дозволяю тобі, Ге, але не знаю, чи пускають увечері дітей до ресторану?

Він думав, що не пускають, і в його словах бриніло невдоволення з того, як іще погано влаштований наш світ.

Кароліна запевнила його, що в супроводі дорослих, тим паче завидна, дітям дозволено заходити і до найкращих ресторанів, а коли вони ще поводяться так чемно, як Ладіслав і Геленка, їм скрізь раді.

Ладіслав заспокоївся й сказав Геленці, що вони сьогодні здорово погуляють, бо обоє дуже чемні дітки.

З радості, що в мене вже нема ворогів, що всі ми кудись їдемо, де дивитимемось на Каролінину роботу, що я належу до табору добрих мооган, я не додумався до чогось кращого, як щосили натиснути на клаксон. Залежно від того, де я натисну, мій клаксон видає ніжні тони. Якщо я натисну його щосили, грає оркестр сурмачів.

З такою тріумфальною музикою ми вдерлися в центр міста, супроводжувані мотоциклом, як урядове авто.

Жаль, що надворі було ще видно. Я ще, здається, не сказав, що мій автомобільчик увечері має барву спиртового полум'я. Перехожим здається, що повз них пролетіла синява блискавка, тільки трохи повільніше, ніж звикле.

Але вечір іще не настав.

Ми спинилися на Пршікопе і весело заквапилися до дитячого універмагу.

Скупившися, ми могли бути ще веселіші. Та між нами й автомобільчиком виріс грубий людський мур.

Я посадовив Ладіслава собі на плечі, щоб нічого не сталося з його полотняного курткою, облямованою шкірою й оздобленою шкіряними гудзиками. Ми намагалися пробитись до машини. «Вибачте». «Вибачте». «Будьте такі ласкаві, пропустіть нас». За мною йшла Кароліна, несучи над головою Геленчину рожеву сукню з зеленими квітками (певно, сукня була покоротка на Геленку, зате дуже пасувала до її смаглявого лиця).

Ми, може б, і протиснулися, якби були інакше вдягнені. Та на Ладіславову пораду ми воліли вернутися до розхрестя, перебігли на протилежний хідник, а звідти легко дісталися до місця навпроти нашого автомобільчика. Метнулися до нього через вулицю, де не. було переходу, бо що нам іще лишалося робити?

Отож, як бачите, дуже гарні автомобільчики мають свої незручності. Тільки-но ми спинилися перед «Алгамброю»,[5] довкола нас почала збиратися юрба цікавих. Я вже не міг відчинити дверцят. І тоді я від'їхав трохи вище й поставив там машину.

Коли я повернувся до «Алгамбри», то побачив довжелезну чергу, аж до Національного музею. Люди дисципліновано йшли по троє вряд, щоб побачити автомобільчик.

У вестибюлі «Алгамбри» нас чекав уже Йозіфек. Над касою висіла афіша:

«Великий естрадний концерт

для нагороджених хліборобів.

Початок о 19 годині».

Кароліна повела нас просторими сходами, відтак освітленим підземним коридором до артистичних убиралень.

— Що тут роблять ці дітлахи? — вигукнув хтось зненацька.

Із сутіні вийшов чоловік з чорними вусами й бородою. Він був у чорних штанях, білому жилеті, а на голові мав циліндр.

— Вони дивитимуться концерт, — відказала Кароліна, — і я хочу, щоб їм було добре видно.

— Привіт, Кароліно, — мовив чоловік, відтак підійшов до Ладіслава, заворушив чорними кошлатими бровами, намагаючись надати собі грізного вигляду.

Та Ладіслав, — між іншим, він сам про це сказав, — був не полохливий і дивився хоробро вгору на танок брів.

— Під циліндром у мене голубка, — прогув чоловік, — вона знесла мені яйце, але його там немає. Ти, бува, не взяв його?

Ладіслав забрався в боки.

— Ні.

— Справді ні? Ану покажи!

Чоловік сягнув у Ладіславову кишеню, обшиту шкірою, і витяг звідти голубине яйце. Я знаю, що Ладіслав не вкрав його. Але не знаю, як міг