Ге, людина з Моого - Ота Шафранек
Я оббігав цілий сад, гукаючи у всі кутки, аби допевнитись, що лепетливий мооганин зник.
Повернувшись до будинку, я побачив, що Йозіфек усе ще стоїть на порозі й над рукою йому свистить срібний диск. Якби я був не бачив усього з початку, то тепер нізащо не вгадав би, як це в нього виходить.
Кароліна присіла між обома дітьми навпочіпки й по-материнському обняла їх. Тільки-но я переступив поріг, як вона здивовано запитала мене:
— Що воно таке, це «шшш»?
— За будинком виграє веселка, — сказав я. — І така гарна.
— Що за «шшш», чому «шшш»?
Всі не спускали з мене очей. Я мовчав.
Ладіслав щось зосереджено обмірковував. Він надув щоки, а коли випустив повітря, знову почувся цей бридкий звук. Геленка сказала, щоб він перестав. Ладіслав, звісно, не міг зразу перестати, ще трішки подувся, а тоді криво всміхнувся.
— Коли хлопці кажуть «та-та-та», це означає, що вони стріляють з автомата. А цей, коли каже «шшш», має на увазі промені. Правда, Ге, що він має на увазі промені? — запитав Ладіслав.
— Так, — потвердив я.
Мені стало шкода, що нашій щирій дружбі прийшов кінець. Та з жалю мені не хотілося нічого пояснювати, хоч і була в цьому потреба.
Я повернувся до них спиною й за хвилю почув позаду шепіт і якесь шемрання. Рвучко обернувшись, я побачив, що Ладіслав з Геленкою про щось шушукають, Йозіфек одним вухом слухає їх, а другим пильнує за мною. Кароліни в кімнаті не було.
Діти вдавали, ніби ні про що не шепотілися, а Йозіфек — ніби він і гадки не мав пильнувати за мною.
Проти мене було замислено змову, я це добре бачив і з сумом чекав, коли вони почнуть діяти.
Геленка люб'язно всміхалася.
— Ге, — звернулася вона до мене, — може, ти покажеш нам ту веселку за будинком?
Діти ніяк не могли знайти веселку. Тоді я показав на неї рукою, і ту ж мить Ладіслав сягнув мені в кишеню. Ліхтарик, як на те, перекосився, і Ладіслав довго вовтузився з ним. Я не хотів користатися з його невдачі й дав йому змогу витягти зброю.
За хвилю він уже цілився з неї в мене й наказував іти до будинку. Ми пішли. Ладіслав зажадав, аби я звів руки вгору. Я відмовився.
В кімнаті я сказав Йозіфкові, що було б краще, якби зброю тримав дорослий. Але Ладіслав сприйняв це як одразу й заявив, що він не такий дурний, аби стріляти, хіба вже йому дуже закортить.
— Гаразд. У такому разі хай її не тримає ніхто. Поклади пістолет перед собою на стіл, як шериф, — сказала Геленка.
Ладіславові дуже сподобалося бути шерифом, він сів і розпочав допит.
— Ти наш полонений, Ге, — сказав він, — ти мусиш давати відповіді на наші питання й робити те, що ми тобі звелимо.
— Я відповідатиму своєю волею, — сказав я. — І робитиму те, що вважатиму за потрібне.
— Так не піде.
— Піде.
— Шшш, — прошипів Ладіслав і взяв зі столу ліхтарик.
Я тримався досить гордо, щоб нікому не піддатися! Я не потребував ні заступництва, ні захисту. І все ж таки відчув полегкість, коли зайшла Кароліна, коли вона звеліла Ладіславові, аби він мерщій віддав мені ліхтарик.
На ній тепер була блакитна літня сукня: Певно, вона переодяглася під барву неба. Її ясно-золотиста шкіра, темно-золотаві очі й ця блакитна сукня — такої приємної гри кольорів я не бачив уже давно.
Але поки я розводився тут про кольори, Ладіслав відмовляється слухатись Кароліни. До цього її дратує ще й Йозіфек, приєднавшись до Ладіслава.
— Що ж воно виходить? — мовив Йозіфек. — Полонений матиме зброю, а ми будемо допитувати його беззбройні? Це буде найдивніший допит в історії полонених взагалі. Крім того, мені здається, що моогани чимось намащуються або роблять собі якесь впорскування, щоб їм не шкодило це проміння. Так воно чи ні, Ге?
— Приблизно, Йозіфку. Ми захищені від променів.
— Будь ласка, — розсердився Ладіслав. — Усі переваги будуть на його боці. Це нечесно, так не годиться!
— Хто з вас має право говорити про чесність? — урвала його Кароліна. — Ти, Ладіславе, чи ти, Геленко, чи ти, Йозіфку? Ви напали на Ге в ту хвилину, коли він виказував вам свою люб'язність, підступно захопили його зброю, і сором казати, що було й що могло бути далі. Чим завинив Ге, що ви раптом повелися з ним так нечесно? Тепер у тобі, Ладіславе, мабуть, спить Ладіслав Славний і не бачить твого нечемного вчинку. Геленко, ти вчинила несправедливо, дозволивши це. Йозіфку, досі ми ні разу не кривдили наших гостей. Нині ти вперше частуєш віроломством, гвалтом, а оскільки йдеться й про цих дітей, то й негожим прикладом.
Замість подяки, я поцілував Кароліні руку.
Хоч Йозіфкові й дісталося найбільше, він отямився перший.
— Признаюся, — мовив він, — що я вперше в житті хотів полонити гостя. Точніше, не заперечував проти того, щоб із Ге поводилися, як із ворогом. Але хіба ти не чула, чим погрожував нам його шановний колега? На бога, прошу тебе, не гнівайся на мене, і нехай не гнівається й Ге, якщо ми хибно витлумачили собі те, що вигукував невидимий мооганин і що він шипів. Із цієї хвилини ми всі троє вбачаємо в кожному мооганині ворога, чи він називається Ге, чи якось інакше. А ворог не стає приятелем від того, що переступить твій поріг. Із слів Ге я знаю, що вони хочуть з нами порадитися й нічим не скривдять нас. А інший мооганин сказав, що вони
