Ге, людина з Моого - Ота Шафранек
«Ге, людина з Моого» — фантастична повість відомого чеського письменника Оти Шафранека. Моого — «планета здійснених мрій», де цивілізація досягла найвищого розвитку. Але ця планета невпинно віддаляється від Сонця, і моогани приречені на загибель. Тож вони споряджають експедиції на інші планети в пошуках нового притулку.
Ця повість розповідає про гадану зустріч мооганина з людьми, зокрема з підлітками Ладіславом і Геленкою.
ГЕ, ЛЮДИНА З МООГО
Повість
Малював Вадим Ігнатов
Перекладено за виданням:
Ota Šafránek, Jsem Ge, muž z Mooha. Státní nakladatelství dětskě knihy, Praha, 1965.
1
ЗНАЙОМСТВО ЗІ СКЛЯНИМ АВТОМОБІЛЬЧИКОМ, ВІДТАК З ГЕЛЕНКОЮ, ЛАДІСЛАВОМ І МАЛЯРЕМ, ЩО ЗНАЄ НЕБОГРАФІЮ.
ЩО Я ЗА ОДИН?
У мене є незвичайний автомобільчик. Нашого виробництва, швидкість — максимум вісімдесят кілометрів на годину. За винятком мотора, буферів та коліс, він весь із прозорого небиткого скла. Скидається на велику електричну лампу, плаває по воді, в разі потреби може навіть трішки стиснутись, а шуму від нього не більше, ніж від лету сови. Надовго кидати його на вулиці я не наважуюсь, бо щоразу довкола збирається стільки гав, що припиняється весь вуличний рух.
Була липнева неділя, щойно звернуло з полудня. Будинки від спеки пашіли, як груби, а бруківка — як розпечена плита. Іти вулицею босоніж було б справжнє геройство. Морозиво витікало із трубочки, перш ніж ви встигали його з'їсти, мед і шоколад можна було хіба пити, масло топилося у вас на очах. А що залізо, як відомо, у спеку розширюється, трамвайні колії, казали, витягувались удовж, — Бачу, — мовив я, — що цей добродій знає небографію.
Маляр усміхнувся, Ладіслав заплескав у долоні. Майже в цей самий мент довкола нас зашумів теплий рясний дощ.
Дівчина замислилася й водила кінчиком коси по обличчю. Те, що вона за хвилю сказала, стосувалося тільки маляра:
— Я ходжу до сьомого класу, як Ладя, але небографії ми ще не вивчали.
— Як то не вивчали? — вигукнув Ладя.
— Може, ти вдома щось і читаєш про зірки, але в школі небографію ми ще не вивчали. І невідомо ще, чи це Моого існує взагалі. — Вона подивилася на Ладіслава й провадила далі: — Мені здається, цю назву ви щойно вигадали. А тобі, Ладю, я раджу не давати, аби з тебе кпили.
— Як тебе звуть? — запитав я..
— Гелена Штроблова.
— Дозволь мені, Геленко, щось тебе запитати. Скажи, хіба не може таке статися, що на Землю прилетить мешканець невідомої планети?
— Якби це сталося, то навряд чи він мав би на ногах ясські кеди, взагалі показував би зовсім інакше і вже напевно не розмовляв би по-чеському.
— Отже, виходить… — озвався Ладіслав і спершу похитав, а тоді кивнув головою.
— Чи вважає хтось із присутніх тут землян інакше? — запитавсь я.
Хвилю панувала тиша. Дощ уже не сіяв, а лив, і крона дерева обернулася на рідке сито.
— Так, я вважаю! — вигукнув маляр. — Шановного прибульця спершу взагалі не було видно. Він зробився невидимим, розумієте? В його світі це, либонь, звичайнісінька річ. Там щось таки вміють і на щось таки здатні, коли послали на таку відстань космічний корабель. Шановний прибулець, іще бувши невидимим, одягся у вбрання з Будинку мод і взувся в ясські кеди. Так воно було, добродію, чи ні?
— Приблизно так, — відмовив я, і Ладіслав підскочив з радощів.
Дівчина посміхнулася мені не вельми прихильно.
— То ви прилетіли самі?
— Сам? Чому сам? Нас прилетіло кількасот, — скільки саме, я не скажу, — невидимих мооган у невидимому кораблі. Ми гуляли серед вас празькими вулицями, заходили до помешкань, їздили трамваєм, тролейбусом і пароплавом, вивчали ваші звичаї й вашу мову. На ніч ми збираємось в одному палаці, доповідаємо, що де з нами приключилося, одержуємо харчі й завдання на завтра. Хто, як оце я, навчився людського поводження й чеської мови, той має право зробитися видимим разом зі своїм мооганським автомобільчиком.
— А оповідати все про себе при зустрічах з людьми він має право?
— Так, за певних обставин має, дівчино.
— Коли йде дощ і хтось вірить його словам, то певно, що так.
Як бачите, Геленка не брала мене серйозно, по суті, вона глузувала з мене. Я не хотів псувати їй розваги й тому тільки промовив: «Глембуядо лемпентен», що мало означати вельми дотепну відповідь, певна річ, мовою мооган.
Ладіслав присів навпочіпки під деревом і з надією дивився на мене.
— Так воно чи опак, — сказав добряга-маляр, — але коли я подумаю, що довкола аж кишать невидимки, що вони сидять зі мною за одним столом і слухають кожне моє слово, що я не сам, навіть коли малюю, мене всипає морозом.
— Це ж сон рябої кобили, — заспокоїла його дівчина.
— Будь ласка, — мовив я, але таким тоном, аби кожен зрозумів, що я поступаюся лише з чемності.
Геленка попросила, щоб ми вже облишили про це.
— Будь ласка, — повторив я.
Потім довго панувала мовчанка.
Ладіславові впали на голову дві важкі краплі.
— Злива, — зазначив він і, затуливши обома руками чолопок голови, не зміг прикрити рота, коли почав позіхати. Хотів би я знати, недотепо, про що ми тепер говоритимемо, — наскіпався він зненацька на Гелену. — Ти завше все псуєш.
Довелося зробити йому зауваження, щоб він нікому не докоряв, а тим паче дамі.
— Геленка неодмінно нам щось запропонує, — мовив я й посміхнувся Геленці точнісінько так, як недавно вона мені.
Вона випросталася й закинула косу за плечі.
— Говоріть про що хочете.