Вітер у верболозі - Кеннет Грем

Але Щур, ретельно перев’язавши Кротові ногу носовичком, звелів йому сидіти на місці, а сам заходився длубатися в снігу. Він уперто рив, шкрябав і намацував щось усіма чотирма лапками, а Кріт ждав нетерпляче, час від часу гукаючи:

— Ой Щуре, та скоріше!

Раптом Щур загорлав:

— Ура! — і знову: — Уура-а! Ура-а! — І ну витанцьовувати, заточуючись у глибокому снігу.

— Що ти там знайшов, Щурику? — гукнув Кріт, який не переставав розтирати поранену ногу.

— Підійди глянь! — радісно відказав Щур, загинаючи в танку нові колінця.

Кріт зашкутильгав до нього й подивився уважно, куди показував Щур.

— Ну , — спроквола проказав він, — бачу, добре бачу. Я таке бачив уже сотні разів. Звичайнісінька річ, я б сказав. Скребачка, щоб зчищати грязюку з ніг перед дверима! Ну й що з того? Теж мені — танцювати джигу через якусь там скребачку!

— Але невже ти не розумієш, що вона означає, ти, недоумкувате звірятко? — сердито кинув Щур.

— Чого ж, розумію, — відказав Кріт. — Вона означає тільки те, що якийсь безголовий забудько залишив свою скребачку в самісіньких нетрях Старого Лісу, якраз там, де за неї напевно хтось зачепиться. Я б сказав, що він вчинив дуже необачно. Коли повернуся додому, неодмінно поскаржуся кому слід... або ще комусь... От побачиш!

— Ой леле! Ой лелечко! — аж зойкнув Щур, лютуючи, що його друг такий тупоголовий. — Годі патякати, краще допомагай розгрібати! — І знову взявся до роботи так, що аж сніг летів хмарою.

Він таки добряче намучився, поки нарешті їхнім очам відкрилася стара постілка для витирання ніг.

— Ну, що я тобі казав? — переможно вигукнув Щур.

— Зовсім нічого, — озвався Кріт цілком щиро. — Ми, схоже, знайшли ще одну річ домашнього вжитку, ні на що не придатну, тому її і викинуто. А ти, бачу, радий-радісінький. Краще б затанцював свою джигу десь далі, коли б знайшов щось справді путнє і дав йому раду. Може, таки виборсаємося з цієї халепи, якщо не гаятимемо часу біля купи всілякого непотребу. Ми що, можемо з їсти цю постілку? Чи лягти па ній спати? Чи сісти на неї і помчати додому, як на санках? Гей, ти мене чуєш, нестерпний гризуне?

— Ти... хочеш... сказати... — нервував Щур, — що ця постілка ні про що не говорить?

Кріт зовсім образився:

— Щуре, от що: я гадаю, досить нам уже цих дурниць. Де ти чув, щоб постілки коли-небудь говорили? Вони не вміють говорити. Вони існують зовсім не для того. Постілки добре знають своє місце.

— А тепер послухай ти, твердолоба тварино, — відрубав Щур. Він розсердився не на жарт. — Бо це вже занадто! Ні слова більше — тільки шкрябай і рий, вигрібай і шукай довкола, особливо на узбіччі цього пагорка, якщо ти справді хочеш сьогодні висушитись і спати в теплі; бо це наша остання можливість!

І Щур завзято кинувся до найближчої кучугури, штрикаючи її своїм дрюком, а потім заходився несамовито копати. Кріт теж ретельно розгрібав сніг, але більше для того, щоб догодити Щурові, бо гадав, що його любого друга пойняла якась маячня.

Ще хвилин десять наполегливої праці, і ось від удару Щурової палиці в одному місці раптом почувся глухий звук. Щур довбав і довбав у тому місці, поки не пробив дірку й не намацав там лапкою пустоту. Тоді гукнув на допомогу Крота. Обоє добряче напрацювалися, поки зрештою наслідок їхніх зусиль у всій красі постав перед очима враженого недовірка Крота.

У стіні того, що здавалося їм сніговим заметом, вони побачили невеличкі, але міцні двері, пофарбовані в темно-зелений колір. Збоку звисала залізна ручка дзвоника, а трохи нижче виднілася маленька мідна пластинка, на якій були вирізьблені чіткі великі літери. При місячному світлі вони прочитали:

«ПАН БОРСУК»

Кріт від подиву й захвату аж беркицьнув на сніг.

— Щуре, — мовив він голосом, сповненим каяття, — ти просто диво! Справжнє диво, ось хто ти. Тепер я бачу! Твоя світла голова доводила це раз по раз відтоді, як я впав і порізав собі ногу. А ти тільки глянув на рану, і одразу твій могутній розум сказав тобі: «Скребачка!» Тоді ти пошукав і знайшов ту саму скребачку, що мене поранила! І що ж, ти на цьому зупинився? Ні.

Багато кого це б цілком задовольнило, тільки не тебе. Твій розум не заспокоївся. «Дайте лишень мені знайти постілку, — мовив ти собі,— і мій здогад підтвердиться!» І, звичайно, ти знайшов ту постілку. Ти такий кмітливий, що, я певен, знайдеш усе на світі, як захочеш. «Отже, — сказав ти, — десь тут мають бути й двері, я вже бачу, які вони. Виходить, нічого більше не залишається, як знайти їх!» Авжеж, я читав у книжках про таке, але на власні очі бачити не доводилось. Ти повинен бути там, де тебе належно цінуватимуть. А серед нас, йолопів, ти себе просто марнуєш. Якби я мав твою голову, Щурику...

— Та оскільки ти її не маєш, — не дуже чемно урвав його Щур,- то, певно, збираєшся сидіти на снігу й базікати цілу ніч? Мерщій вставай та чіпляйся за цей дзвоник, що висить у тебе перед носом, і смикай що є сили, як на гвалт, а я стукатиму!

Щур заходився гатити в двері ломакою, а Кріт підстрибнув до ручки дзвоника, вчепився в неї і почав розгойдуватися, відштовхуючись від землі задніми ногами, і десь дуже далеко почулося слабеньке дзеленчання.

Розділ 4 ПАН БОРСУК

Вони терпляче ждали, як їм здалося, цілу вічність, тупцюючи на снігу, щоб зігріти ноги. Аж ось почулося повільне човгання, що наближалося до дверей. Кріт сказав Щурові, що, мабуть, хтось іде в повстяних капцях, завеликих та ще й дуже стоптаних; це стало доказом Кротової кмітливості, бо, як виявилося, так воно й було насправді.

Заскреготів засув, і двері трохи прочинилися — якраз настільки, щоб помітити довгий писок