Вітер у верболозі - Кеннет Грем

— От що: коли знову буде те саме, — проказав хрипкий недовірливий голос, — то я вже не на жарт розсерджуся. Хто в цю пору турбує звірів, та ще такої ночі? Ну?

— Ой, Борсуче! — скрикнув Щур. — Пусти нас, будь ласка. Це я, Щур, і мій приятель Кріт. Ми заблукали в цій сніговиці.

— Так це ти, Щурику, любий мій хлопче! — вигукнув Борсук уже зовсім іншим голосом. — Заходьте, заходьте мерщій. Ви ж, певно, вже зовсім пропадаєте. Треба ж! Заблукали серед снігу! Та ще й у Старому Лісі, і в таку пізню годину. Ну прошу, прошу.

Двійко звірят притьмом ускочили до хати, мало не збивши одне одного з ніг. Вони почули, як позаду грюкнули двері, на превелику їхню радість та полегкість.

Борсук, у довгому домашньому халаті та в капцях, справді дуже стоптаних, тримав у лапі масивний свічник: певно, вже збирався до сну, коли вони його потурбували. Він лагідно дивився на гостей і гладив обох по голові.

— Сьогодні не така ніч, щоб малі звірята могли перебути її надворі, — по-батьківському буркотів він. — Невже ти, Щурику, знову взявся за свої молодечі витівки?.. Ну чого ж ми стоїмо? Ходімо на кухню. Там у мене палає вогнище, і вечеря є, і все інше.

Він зачовгав попереду, освітлюючи їм дорогу, а вони рушили слідом, нетерпляче підштовхуючи один одного — немовби наперед смакували щось, — довгим, темним і, сказати правду, страшенно занедбаним коридором, поки опинились у вітальні — невеликій круглій залі, звідки на всі боки розходилися невиразні у темряві довгі, схожі на тунелі відгалуження — заплутані, таємничі й, здавалося, безконечні. Окрім цього у залі було кілька міцних дубових дверей. Одні з них Борсук широко розчинив, і гості відразу опинились у теплому затишку великої кухні, освітленої сяйвом жаркого вогнища.

Підлога була з червоної цегли, вже добряче вичовганої, у великому каміні весело палахкотів вогонь; обабіч у стіні ховалися два дуже затишних запічки, де й натяку не було на протяг. Двоє зручних крісел з високими спинками стояли одне проти одного біля каміна і ніби запрошували до цікавої, дружньої бесіди. Посеред кімнати височів довгий стіл із неструганих дощок, покладених на козли, а вздовж нього з обох боків стояли довгі лави.

На одному кінці столу, де було відсунуте крісло, лежали рештки Борсукової вечері, простої, але щедрої. На полицях шафи в найдальшому кутку кімнати зблискував бездоганно чистий посуд, а з бантини над головою звивали окости, жмутки сушених трав, вінки цибулі та кошики з яйцями. Здавалося, саме тут сміливці могли б правити бучний бенкет на честь своєї перемоги, втомлені женці, повсідавшись на ослонах біля столу, весело, з піснями відзначити свято Врожаю, а двоє чи троє невибагливих друзів, зручно вмостившись, просто повечеряти, покурити й поговорити у затишку собі на втіху. Червона цегляна підлога всміхалася до закуреної стелі. Лискучі від довгого вжитку дубові лави весело перезиралися між собою; на полицях у шафі тарілки загравали із сусідами-горщиками, а заводіяка вогонь стрибав у каміні й під’юджував усіх підряд.

Добрий Борсук посадовив їх на лаву, ближче до вогню, і звелів зняти мокрий одяг та черевики. Потім приніс халати й капці, сам обмив Кротові ногу теплою водою, наклав на рану липкий пластир, і той враз відчув себе так, ніби з ним нічого й не трапилось, а то ще й краще. Огорнуті світлом та теплом, вони швидко зігрілися, висохли й тепер сиділи, простягши потомлені ноги, з насолодою дослухаючись до приємного дзенькоту посуду на столі позад себе. Звірята неначе після страхітливого урагану опинились у тихій гавані, і їм уже здавалося, що той холоднючий, непролазний Старий Ліс, з якого вони щойно вибралися, лишився десь далеко-далеко, а всі їхні страждання — тільки напівзабутий сон.

Вони зовсім оговтались, коли Борсук покликав їх до столу, на якому все було готове до трапези. Вони давно вже добряче зголодніли, та коли побачили, яка розкішна вечеря чекає на них, єдине, чого вони не могли вирішити: до яких страв — а все на столі було таке принадливе! — взятися передусім, а які люб’язно зачекають, поки в гостей з’явиться нагода покуштувати і їх.

Деякий час було не до розмов, а коли звірята все ж намагалися говорити, то це був просто сміх, бо як говорити з набитим ротом! Але Борсук не звертав на те уваги, так само, як і на лікті, покладені на стіл, чи на те, що всі розмовляють разом. Сам він завжди уникав компаній, тож був певен, що на такі речі не слід особливо зважати. (Ми з вами, звичайно, знаємо, що це думка хибна і що він дивився на справу надто спрощено, бо це все-таки дещо важить, але чому саме — довго пояснювати.) Господар сидів у своєму кріслі на чільному місці за столом і час від часу статечно кивав головою, коли звірята оповідали про свої пригоди; ніщо, здавалося, його не дивувало й не обурювало, жодного разу він не докинув: «А що я казав» чи «От про це я завжди попереджаю», — і не зауважив, що їм треба було діяти так чи отак або ні в якому разі не робити того й того. Тож Кротові він подобався дедалі більше.

Коли вечеря нарешті скінчилася, Кріт і Щур відчули, що шкури в них не просто врятовані, а й натяглися, мов на барабані, і що тепер їм на все начхати; вони сиділи біля каміна, який пашів жаром, і ще раз подумали, яка то радість гомоніти отак разом допізна, отак безжурно й от у такій ситості; коли вони трохи побалакали про всяку всячину, Борсук раптом мовив приязно:

— Ну, гаразд! А що новенького у ваших краях? Як там ведеться нашому любому Жабі?

— Між кепсько і дуже кепсько, — поважно відповів Щур. Кріт у цей час ніжився на лаві біля вогню, задерши п’яти вище голови, але намагаючись прибрати поважного й сумного вигляду. — На тому тижні була ще одна аварія, причому дуже серйозна. Розумієш, він хоче водити машину власноручно, а сам же зовсім не здатний до того. Найняв би собі порядного, надійного, досвідченого водія, платив би йому як слід та доручив усі ті справи, то все було б гаразд. Але де там. Забрав собі в голову, що