Вітер у верболозі - Кеннет Грем

— Скільки ж їх у нього? — похмуро спитав Борсук.

— Аварій чи машин? — перепитав Щур. — А втім, як на Жабу — то це одне й те саме. Ця — вже сьома. А щодо інших... Ти знаєш Жабину каретню? Так от, вона завалена, ну просто завалена уламками його автомобілів, і всі уламки не більші від твого капелюха! Оце й усе, що можна сказати про шість попередніх — більше нема чого розповідати.

— Він уже тричі побував у лікарні, — докинув слово Кріт, — а до всього ще й мусить платити штраф, та такий, що аж страх бере!

— Атож, це ще одна халепа, — вів далі Щур. — Жаба в нас заможний, усі те знають, але ж не мільйонер. З нього ніколи не вийде вправного водія, а він Ще й нехтує всі закони та правила. Рано чи пізно або вб’ється на смерть, або покалічиться,

інвалідом стане на все життя. Борсуче! Ми ж йому друзі, невже не придумаємо ради?

Борсук на хвилину замислився.

— Слухайте! — нарешті промовив він, причому досить суворо. — Ви ж, напевно, знаєте, що зараз я нічим зарадити не можу?

Його друзі погодилися, цілком розуміючи, про що йдеться. Так уже велося серед звірят, що від жодного з них зимової пори ніхто не став би вимагати якогось рішучого, героїчного чи просто більш-менш активного вчинку. Вони всі взимку поринають у дрімоту, а дехто навіть міцно спить. Усіх присипляє негода, кого більше, кого менше; всі спочивають від тих трудних днів і ночей, коли кожен м’яз зазнавав граничної напруги і всі життєві сили працювали на повну потужність.

— Ну то що ж, так і буде! — казав далі Борсук. — Зате коли сонце поверне на весну й ночі стануть коротшими, коли десь опівночі раптом прокинешся і відчуєш якийсь неспокій, бажання підхопитися на ноги й узятися до діла вже на світанку, а то й раніше... Та ви й самі знаєте!..

Обоє друзів поважно кивнули. Бо ж вони таки знали!

— Так от, — вів далі Борсук, — тоді ми, тобто ти, я та ось наш приятель Кріт, приструнчимо як слід того Жабу. Не потерпимо вже ніяких дурниць. Ми навернемо його до пуття — як треба буде, то й силою. Змусимо Жабу взятися за розум. Ой Щуре, та ти ж спиш!

— Я? Ні! — стрепенувся Щур.

— Він уже чи не тричі засинав, поки вечеряли, — засміявся Кріт, котрий сам почувався на диво жваво й бадьоро. А справа, звичайно, була в тому, що Кріт і народився, й виховувався під землею і в Борсуковій оселі чув себе як удома; що ж до Щура, то він звик спати в кімнаті, відчинені вікна якої виходили на прохолодну, бистру річку, і його тутешня атмосфера гнітила й заколисувала.

— Час уже й нам лягати спати. — Борсук підвівся і взяв свічник. — Ходіть обидва за мною, я покажу вам ваш покій. І не зривайтеся завтра дуже рано — сніданок буде, коли забажаєте.

Він провів звірят у довгасту кімнату, схожу трохи на спальню, а трохи — на комору. Борсукові зимові припаси, які в цьому домі можна було бачити всюди, займали півкімнати — купи яблук, ріпи та картоплі, повні кошики горіхів, глечики з медом... Однак два маленьких білих ліжка на вільній половині були такі м'які і так вабили до себе, а укривала на них, хоч і грубі, такі чисті і так чудово пахли лавандою, що Кріт з Водяним Щуром миттю роздяглися й пірнули у простирадла, відчуваючи безмежну радість і насолоду.

Як і порадив їм добрий Борсук, наступного ранку двоє друзів вийшли снідати дуже пізно. На кухні палало яскраве полум’я в печі; двійко маленьких їжачків, сидячи на ослоні біля столу, їли вівсяну кашу з дерев’яних полумисків. Коли Кріт зі Щуром увійшли, їжачки поклали ложки, підвелися й чемно схилили голови, вітаючись.

— Сидіть, сидіть, — приязно мовив Щур, — смачного вам. Звідки ви прибули, молоді люди? Мабуть, заблукали в цьому снігу?

— Так, з вашого дозволу, сер, — шанобливо озвався старший їжачок. — Ми з малим Біллі — ось із ним — усе шукали стежку до школи... Мама, певно, гадає, що ми давно там, бо ж була така гарна погода... Ну й, звичайно, сер, ми заблукали, а Віллі від страху став плакати, бо він ще малий і всього боїться. А потім наткнулися на задні двері пана Борсука й набралися зухвальства постукати, сер, бо пан Борсук має добре серце, всі знають...

— Атож, — погодився Щур і відрізав скибочку шинки. Кріт тим часом укидав яйця до каструлі. — А як там зараз надворі? До речі, можеш не так часто казати мені «сер», — додав він.

— Страшенно погано, сер, страшенно глибокий сніг випав, — відповів їжачок. — Сьогодні ніяк не можна виходити таким маленьким джентльменам, як ви.

— А де пан Борсук? — поцікавився Кріт, який саме ставив на вогонь кавник.

— Шановний господар пішов до своєї науки, сер, — відповів їжачок, — і сказав, щоб його ні в якому разі не турбували, бо він зранку буде вельми зайнятий.

Присутні, певна річ, поставилися до такого пояснення з цілковитим розумінням. Нічого не вдієш — як ми вже говорили: коли півроку живеш надзвичайно активно, то другі півроку дрімаєш, а то й зовсім спиш. Але і в цю пору не можна весь час виправдовувати своє безділля сонливістю, особливо якщо треба щось зробити для себе чи для кого іншого. Вибачатися набридає. Звірятам було ясно, що Борсук, добре поснідавши, зайнявся «наукою», тобто вмостився в кріслі, поклавши ногу на ногу, накрив собі писок червоною бавовняною хусткою та й поринув у «заняття» — як і щодня в цю пору року.

Біля парадних дверей голосно задзеленчав дзвоник, і Щур, який геть вимазався, готуючи собі бутерброд, послав Біллі, меншого їжачка, подивитися, хто там прийшов. У залі почулося гучне тупання, і ось уже Біллі ввів за собою Видру,