Картковий будинок - Майкл Доббс
— Саме так, міс,— засміявся він,— небагато хто знає про наш сад на даху. Насправді лише працівники, не політики. Ми зазвичай не розповідаємо про це місце, щоб вони всі туди не поперли і не зіпсували нам його. Але містер Уркгарт, він не такий, він знає тут кожен закуток.
— Де це? Скажете мені?
— Просто над палатою. Тераса на даху, де ми поставили столики і стільці, щоб влітку працівники могли трошки погрітися на сонці, поїсти сендвічів і випити термос кави. Хоча у цю пору року там нікого нема. Окрім, хіба що, містера Уркгарта. Гадаю, він хоче трошки поміркувати на самоті. Й обрав для того правильне місце, атож. Тому не турбуйте його, бо післязавтра мені доведеться вас арештувати!
Вона посміхнулася: він здався, й ось вона за його інструкціями підіймається сходами повз гостьову галерею, проминає облицьований панелями гардероб, зарезервований для швейцарів Вестмінстерського палацу. Потім побачила пожежний вихід, який залишили прочиненим. Ступивши у двері, вона вийшла на дах, залитий сонцем, і від захвату їй перехопило дух. Краєвид був чудовий. Прямо навпроти неї, здіймаючись у безхмарне небо, стояла медова башта Біг-Бену. Кожна деталь чудово обробленого каменю виступала з приголомшливою чіткістю, і Меті бачила тремтіння великих годинникових стрілок: старовинний механізм продовжував свій безжалісний хід. Ліворуч їй відкрилася широчінь черепичного даху Вестмінстер-голу, найстарішої частини палацу, яка пережила вогонь, війну, бомби, заколот і революцію; праворуч нестримна Темза котилася й клубилася без кінця і краю.
На снігу були свіжі сліди. Уркгарт стояв біля балюстради у дальньому кінці тераси, дивлячись понад дахами Вайтголу на білі кам’яні стіни міністерства внутрішніх справ. За ним розкинувся Букінгемський палац, куди вже цього вечора його повезуть з тріумфом.
Вона для зручності ступала у його сліди. Він раптом озирнувся, здригнувся, коли почув рипіння її кроків.
— Меті! — вигукнув він.— Оце так несподіванка.
Вона наблизилась до нього, простягнула руки, та щось у його очах говорило, що зараз не час і не місце. Її руки опустилися по боках.
— Мені треба було побачити тебе, Френсисе.
— Ну звісно. Що ти хотіла, Меті?
— Я не зовсім впевнена. Може, попрощатися. Не думаю, що в нас іще буде нагода колись побачитися так, як...
— Як тої ночі? Мабуть, твоя правда, Меті. Та ми назавжди розділимо цей спогад. І ти завжди можеш покластися на мою дружбу.
— А ще я хотіла застерегти тебе.
— Щодо чого?
— Коїться щось лихе.
— Де?
— Навколо нас, навколо тебе.
— Я не розумію.
— Сталося так багато витоків!
— Політика — дуже мокра справа.
— Патрика Вултона шантажували.
— Справді? — він поглянув на неї з раптовою тривогою, так ніби йому дали ляпас.
— Колінґриджів підставили з акціями «Реноксу».
Цього разу він промовчав.
— І я думаю, хтось убив Роджера О’Ніла,— сказала вона — і побачила недовіру в його очах.— Ти думаєш, я збожеволіла?
— Ні, зовсім ні. Ти видаєшся стривоженою, та не божевільною. Але це дуже серйозна заява, Меті. У тебе є якісь докази?
— Трохи. Недостатньо. Поки що.
— То хто стоїть за цим?
— Я не знаю. Деякий час думала, що це Теді Вільямс, може, так воно і є, та я не впораюся самотужки, Френсисе. У мене навіть більше немає газети, щоб написати про це. Я сподівалася, що ти зможеш допомогти.
— І як би ти хотіла, щоб я тобі допоміг, Меті?
— Я вважаю, що за цим усім стоїть хтось один. Він використав Роджера О’Ніла, потім позбувся його. Якщо ми зможемо знайти одну ланку цього ланцюжка, лише одну, можливо, акції, тоді вона приведе нас до інших, і все проясниться, так завжди буває, ми можемо...
Вона тараторила, і слова все громадилися й громадилися. Уркгарт підступив до неї і взяв за плечі, ніжно стиснув, змушуючи її спинитися.
— У тебе втомлений вигляд, Меті. Ти дуже засмучена.
— Ти мені не віриш.
— Далеко не так. Можливо, ти вийшла на найбільшу історію, яку колись напишеш. Вестмінстер — це темний і подеколи брудний закуток, де люди продають свої принципи за кілька років при владі. Це дуже давня гра. Але й дуже небезпечна. Ти маєш бути дуже обережна, Меті. Якщо ти маєш рацію і хтось відповідає за смерть Роджера О’Ніла, тебе це також ставить на лінію вогню.
— Що мені робити, Френсисе?
— Дозволиш взятися за це мені замість тебе, на деякий час? Якщо пощастить, до завтра я вже зможу ставити будь-які питання, запустити кілька тхорів у заячі нори. Подивимося, що випливе.
— Правда?
— Заради тебе я зроблю будь-що, Меті, і ти це знаєш.
Її голова впала йому на груди у вдячності й полегшенні.
— Ти дуже особливий чоловік, Френсисе. Кращий за всіх інших.
— Можна сказати і так, Меті.
— Багато людей кажуть так.
— Але ж ти знаєш, що я не можу прокоментувати.
Він посміхнувся, їхні обличчя розділяло кілька дюймів.
— Ти мусиш цілковито довіритись мені у цьому, Меті. Добре? І нікому більше ані слова.
— Звісно.
— А якось на вихідних, дуже скоро, на різдвяних канікулах, ти зможеш прийти до мене у заміський будинок. Я буду там під приводом необхідності поприбирати його від паперів. Дружина слухатиме Вагнера в якомусь кутку континенту. Ми з тобою знову зможемо побути самі. Розібратися у всьому.
— Ти певен?
— Нью-Форест чарівний у ту пору року.
— Ти живеш у Нью-Форесті?
— Біля Ліндгерсту.
— Зразу біля траси М27?
— Саме так.
— Але ж саме там помер Роджер О’Ніл.
— Правда?
— Не більш ніж за півдюжини миль.
Уркгарт дивно дивився на неї. Вона відступила від нього, відчуваючи слабкість, запаморочення, сперлася на балюстраду для підтримки. А шматочки головоломки зарухалися у мозку — і раптом чітко склалися докупи.
— Твого імені не було у переліку.
— Якому переліку?
— Членів Кабінету. Тому що головний організатор не є повноправним членом Кабінету. Але оскільки ти відповідаєш за дисципліну в партії, з тобою зобов’язані були консультуватися щодо скасування лікарняної програми. Й урізання коштів на ТА. Бо твоя справа — як ти там кажеш? — «давати різки»?
— Це дуже нерозумно з твого боку, Меті.
— А кожен департамент уряду має приставленого молодшого організатора, щоб координувати дії. Пальці на пульсі, вуха нашорошені тощо. Твої люди, Френсисе, які звітують тобі. А оскільки ти
