Картковий будинок - Майкл Доббс

— І звісно ж, прем’єр-міністр,— вона рахувала на пальцях.— Потім туди ще входять міністр із питань працевлаштування, а також міністр закордонних справ.

Він позначив прізвища у списку.

— На лікарняний план був цілком інший комітет. Міністр охорони здоров’я, міністри фінансів, торгівлі та промисловості, освіти, охорони навколишнього середовища. Гадаю, все.

Ще позначки.

— Але ухвала препарату «Реноксу»... Хай йому грець, Джонні, це ж не пішло до жодного комітету. Це була справа департаменту, вона мала бути вирішена міністром охорони здоров’я та його міністерством. Звісно, офіс прем’єр-міністра почув би про це. Більше ніхто не спадає на думку.

Вона підійшла нього, обидва схилилися над столом, вдивляючись у його творіння. Поки вона оглядала список, її плечі обвисли.

— Здається, ми обісралися,— тихенько пробурмотів Краєвскі.

Було лише одне прізвище з трьома позначками навпроти, одна людина з доступом до всіх трьох випадків злитої інформації, одна людина, яку можна було б оголосити винною.

Генрі Колінґридж. Людина, яка сама стала жертвою цих витоків. Їхні зусилля привели до найабсурднішого з висновків.

— Бляха! — з гіркотою вигукнула Меті, ще раз копнувши побиту коробку від піци і відправляючи в політ ще більше крихт. Потому її розчарування переросло у тихий плач, сльози почали стікати їй по щоці на груди.

Краєвскі пригорнув її.

— Вибач, Меті,— прошепотів він,— гадаю, це все-таки був Роджер.

Він цілував їй щоки, відчуваючи смак солі, потім поцілував губи, тільки щоб розвіяти її печалі. Вона різко відсторонилася.

— Що сталося, Меті? — запитав він ображено.— Іноді ми такі близькі, а потім...

Вона не відповідала, лила сльози далі; він спробував ще раз.

— Можна лишитися на ніч?

Вона похитала головою.

— На дивані?

Ще раз похитала.

— Там надворі сніжить, як на тій Алясці, бляха,— заблагав він.

Вона звела погляд, прошепотіла:

— Мені шкода, Джонні.

— В тебе хтось є, так?

Знову жодної відповіді.

Він грюкнув по собі дверима з такою силою, що по підлозі розсипалися папірці.

Розділ сорок восьмий

Вестмінстер — це зоопарк. Там виставляють напоказ великих звірів, замкнутих за ґратами, їхню силу забрали, дух поступово розчавили, їх перетворили на об’єкти висміювання, з маленьким мозком і цілковитим незацікавленням у великих ідеях.

Я надаю перевагу джунглям.

Вівторок, 30 листопада

Ранкові газети гупнули об килимки мільйонів домівок, ніби похоронний подзвін для кандидатури Семюела. Всі редактори один по одному вишикувалися за Уркгартом, і це було ясно не лише з тих заголовків, до яких доклав руку Лендлес, але й з більшості інших. Іноді навіть редактори воліють не ризикувати, плисти за течією, а течію невблаганно несло у напрямку Уркгарта.

Лише дві газети з солідної преси пливли проти: «Ґардіан», бо вони були незговірливі й наполегливо підтримували Семюела, та «Індепендент», тому що вони мали аж надто багато думок і відмовилися підтримувати будь-кого.

Настрої розділилися на два табори: прихильники Уркгарта, яким було важко приховати свою впевненість, і прихильники Семюела, які вже вигадували виправдання.

Ще навіть до призначеної години, десятої ранку, велика група парламентарів зібралася біля дубових дверей зали зборів номер 14, і кожен сподівався першим віддати свій голос і забронювати собі примітку в історії. Дедалі густіший снігопад, який починав огортати Вестмінстер, надав цій процедурі сюрреалістичного спокою. Скоро Різдво; на Оксфорд-стріт уже запалили вогники. Мир на землі. За кілька годин, коли оголосять результат, битва скінчиться, всі почнуть тиснути руки й вітати одне одного, хоча на самоті переможці планували взаємні обвинувачення, а невдахи замислювали помсту.

Меті не змогла заснути. Вона почувалася пригніченою, в голові боролося забагато думок. Чому вона так погано ставиться до Джонні? Чому вона упадає за таким чоловіком, як Уркгарт, якого вона ніколи не отримає? Чому в тому, що відбувається навколо неї, вона не може розгледіти сенсу? Забагато глухих кутів. Через них вона почувалася невдахою.

Вона провела ранок, бредучи крізь сніг у пошуках натхнення, та зрештою змокла, ноги замерзли, а волосся злиплося у мокрі пасма. Коли вона з’явилася у Вестмінстері, було щойно по полудню. Сніг перестав падати, і небо набувало кришталево-чистої блакиті, надаючи столиці вигляду сцени з вікторіанської різдвяної листівки. Будівля парламенту видавалася найбільш осяйною, ніби якийсь небачений імбирний пряник, политий глазур’ю. Юніон-Джек на башті Вікторії гордовито напнувся, коли над ним пролетів «Конкорд» на своєму шляху до Гітроу. У дворі церкви Святої Маргарита, що примостилася під крилом великого середньовічного Абатства, хорові співці сповнювали повітря співами і торохтінням, збираючи монетки від туристів. Меті нічого цього не помітила.

У різних частинах палати громад святкування вже йшли повним ходом. Коли Меті пройшла попід тінню Біг-Бена, один з її колег з прес-галереї підбіг, щоб поділитися останніми новинами.

— Проголосували вже майже вісімдесят відсотків. Уркгарт в теплі й добрі. Схоже на розгром.

Він кинув на неї допитливим оком.

— Боже, Меті, у тебе жахливий вигляд,— сказав він, перш ніж побігти далі.

Меті відчула трепет захоплення. З Френсисом на Даунінг-стріт вона має шанс перебудувати своє життя. Та навіть на саму думку про такі речі холодна рука сумніву зімкнулася навколо неї. Мені на це не заслужила. Сьогодні рано-вранці вона здуру пішла до його будинку на Кембридж-стріт,— її тягло до нього, вабило до його мудрості,— лише щоб побачити його здалеку: він на камери цілував свою дружину Мортіму. Меті схилила голову і хутко пішла геть, їй було за себе соромно.

Та все-таки її сумніви, як і потреби, зростали. Відбувалося щось лихе, щось неприпустиме, та світ, здавалося, лишався сліпим до цього. Атож, Френсис зрозуміє, він знатиме, що робити. Вона знала, що більше ніколи не побуває з ним на самоті, тільки не коли він опиниться на Даунінг-стріт, оточений охоронцями і секретарями-референтами. Якщо їй треба дістатися до нього, це треба зробити зараз. Це її єдиний шанс.

Уркгарта не було в кабінеті, як і в жодному барі чи ресторані Вестмінстерського палацу. Меті даремно розпитувала по коридорах, та ніхто, здавалося, не міг допомогти. Вона вже мало не вирішила, що він залишив будівлю, пішов на обід чи на інтерв’ю, коли один з дружніх палацових боббі[56] сказав їй, що бачив Уркгарта менш як десять хвилин тому: той прямував до саду на даху. Вона й не здогадувалася, що таке місце