Картковий будинок - Майкл Доббс

Поліція прибула невдовзі по п’ятій ранку і, маючи більше досвіду в подібних справах, аніж прибиральник зі своїм начальником, за кілька секунд зняла двері кабінки з завіс. О’Ніл, повністю одягнений, прихилився до стіни. Колір збіг з його обличчя, і воно скривилося у масці смерті, вискаливши зуби. Очі були вирячені. На колінах у нього поліція знайшла дві половинки порожньої бляшанки від пудри, а на підлозі побачили маленький поліетиленовий пакетик з кількома крупинками білого порошку і кейс, напханий політичними брошурами. Ще трохи маленьких білих порошинок прилипло до шкіряної оббивки кейса, який О’Ніл, вочевидь, розмістив на колінах, щоб мати рівну поверхню. Зі стиснутого кулака вдалося видобути пожмакану 20-фунтову купюру, яку О’Ніл згорнув у трубочку, перш ніж зім’яти у смертельній агонії. Друга його рука була витягнута над головою, так ніби цей оскалений труп востаннє моторошно махав на прощання.

— Ще один нарик прийняв останню палючу дозу,— промимрив сержант поліції своєму молодшому колезі.— Нам звично знаходити їх з голкою у вені, та цей виконав свою лебедину пісню кокаїном.

— А я й не думав, що він смертельний.

— Може, забагато для його серця. Або, може, та штука була розбодяжена. На цих заправках його штовхають багато, і торчки ніколи не знають, що купують. Іноді їм не щастить.

Він заходився нишпорити у О’Ніла по кишенях у пошуках розгадки його особи.

— Що ж, хлопче, викличмо тих падлючих фотографів, щоб вони зняли цю гнійну сценку. Нам тут нема чого стовбичити й гадати про... містера Роджера О’Ніла,— оголосив він, знайшовши гаманець з кількома кредитними картками.— Цікаво, хто він. Чи то пак ким він був.

Поки представник коронера[54] дав добро на те, щоб забрати тіло, було вже двадцять по сьомій. Хлопці зі «швидкої» саме силувалися витягнули покорчене тіло з кабінки й перекласти на ноші, коли по радіо передали виклик. Тіло мало не просто ім’я, а ще й послужний список.

— Чорт,— сказав сержант диспетчеру,— це піділлє олії у вогонь. Приїдуть інспектори з карного розшуку, суперінтендант[55], навіть головний констебль прибуде повитріщатися,— він почухав підборіддя, повернувшись до моложавого констебля.— Маємо тут подаруночок, атож. Здається, наш парубок під простирадлом був старшою політичною фігурою, пов’язаною з Даунінг-стріт. Постарайся написати збіса гарний рапорт, хлопче. І щоб кожна кома була на місці. Ой чую я, напишеш ти такий собі бестселер.

Меті була в душі — змивала останні сліди вчорашнього вечора, коли задзвонив телефон. Це був Краєвскі, дзвонив з ньюзруму «Кронікла».

— Джонні, нічого, що зараз трохи зарано, чорти б його вхопили,— почала скаржитись вона, але він урвав її.

— Тобі треба дещо знати. Ще один з твоїх неможливих збігів. Щойно зі стрічки. Здається, всього кілька годин тому поліція Саутгемптону знайшла твого Роджера О’Ніла мертвим у громадській вбиральні.

Меті стояла оголена, на килим крапало, та вона геть не помічала калюжі, що розпливалася навколо неї.

— Скажи, що це просто твій бездарний спосіб побажати доброго ранку, Джонні. Будь ласка.

— Здається, мені на роду написано завжди тебе розчаровувати, Меті. Це правда. Я вже відіслав репортера на місце події, та виявилося, що місцева поліція викликала підрозділ по боротьбі з незаконним обігом наркотиків. Ходять чутки, що він передознувся.

Меті затремтіла, один зі шматочків пазлу став на своє місце, ніби гухнули двері камери.

— Тож ось воно. Наркоман. Не дивно, що він був як не при собі.

— Точно не той тип, якого варто садовити в літаку біля аварійного виходу,— відповів він, та навіть цей жарт прозвучав як жалісний і розчарований стогін.— Меті, що, на бога...

— Він був нам потрібен. Він єдиний, хто, як нам відомо, був замішаний у всі брудні штучки, хто лишив свої відбитки на всьому. Він був єдиний, хто міг розкрити нам усю цю кляту таємницю. А тепер він зник зі сцени за день до того, як оберуть нового прем’єр-міністра, лишивши нас із великим нулем. Хіба ти не бачиш, Джонні?

— Що?

— Це не може бути збігом. Це вбивство, хай йому!

Тільки накинувши якийсь одяг, навіть не висушивши волосся, Меті кинулася на пошуки Пенні Ґай, хоча це й скидалося на марні лови. Вона кілька хвилин безперервно дзвонила у дзвінок багатоповерхівки Пенні; жодної відповіді, поки якийсь молодий мешканець у поспіху не зачинив двері нещільно й вона не прослизнула всередину. Рипучим ліфтом вона виїхала на третій поверх і знайшла квартиру Пенні. Стукала у двері ще кілька хвилин, поки не почула вовтузіння всередині і клямку не скинули. Двері повільно прочинилися. Спершу не було і сліду нікого, та коли Меті увійшла, побачила Пенні, яка тихенько сиділа на дивані, вдивляючись у порожнечу; фіранки були запнуті.

— Ви в курсі,— прошепотіла Меті.

Біль, що спотворив обличчя Пенні, був достатньою відповіддю.

Меті сіла біля неї й обійняла. Пальці Пенні, ніби у потопельниці, яка хапається за деревину, повільно стиснули руку Меті.

Коли Пенні нарешті заговорила, її голос збивався, тонув у горі.

— Він не заслуговував на смерть. Він був слабким, можливо, та не лихим. Він був дуже добрим.

— Що він робив у Саутгемптоні?

— Проводив з кимсь вихідні. Не сказав з ким. Це був один з його дурних секретів.

— Якісь здогади?

Пенні важко, уривчасто похитала головою.

— Ви знаєте, як він помер? — запитала Меті.

Пенні повернулася, щоб зазирнути їй в обличчя очима, повними звинувачення.

— Вам до нього байдуже, так? Вас цікавить лише його смерть.

— Мені шкода, що він помер, Пенні. А ще мені шкода, що Роджера звинуватять у всіх бідах, які нещодавно сталися. І я не думаю, що це справедливо.

Пенні повільно моргнула, ніби простак, який бореться з фізикою вищого рівня.

— Але за що їм винити Роджера?

— Я думаю, його підставили. Хтось використовував Роджера, вертів ним у брудній політичній грі — поки Роджер не зламався.

Пенні кілька секунд міркувала над цим.

— Він не єдиний, кого підставили,— сказала нарешті вона.

— До чого ви?

— Патрик. Йому надіслали касету. Він думав, що то була я.

— Який Патрик?

— Патрик Вултон. Він думав, що то я зробила запис нас у ліжку, щоб шантажувати його. Але це був хтось інший. Не я.

— То ось чому він вибув! —