Картковий будинок - Майкл Доббс
О’Ніл зробив ще один ковток, перш ніж відповісти.
— Френсисе, мене переповнює вдячність, що ви думаєте про мене. Ви станете класним прем’єр-міністром, Френсисе, справді так. Як воно буває, я також прокручував у голові деякі думки про все це, і мені було цікаво, чи не могли б ви на Даунінг-стріт використати когось такого, як я — ну знаєте, як радника чи навіть речника. Вам знадобиться багато допомоги, та й ми ніби так добре попрацювали разом, тож я думав...
Уркгарт махнув рукою, щоб спинити його.
— Роджере, є десятки державних службовців, щоб узяти на себе ці обов’язки, люди, які справді роблять цю роботу. Що мені потрібно, це хтось такий, як ви, на чолі політичного боку справи, кому можна довіритися для уникнення тих жалюгідних помилок, яких наробила організація партії в останні місяці. Я б дуже хотів, щоб ви залишились у штабі партії — з новим головою, звісно.
Стривоженість зборознила чоло О’Ніла. Та ж сама безглузда робота: спостерігати з-за бокової лінії, поки державна служба веде гру? Хіба це не те, чим він займався останні роки?
— Але щоб робити щось таке ефективно, Френсисе, мені знадобиться підтримка, якийсь особливий статус. Ми ніби згадували про лицарство.
— Справі так, Роджере. Це найменше, чого ви заслужили. Ви були абсолютно незамінним для мене, і ви маєте розуміти, наскільки я вам вдячний. Та я тут порозпитував. Такий титул важко отримати швидко. Вже є стільки тих, хто стоїть у черзі на посвяту, коли прем’єр-міністр піде у відставку, а на кількість почестей, які може роздати новий прем’єр-міністр, є ліміт. Боюся, це може забрати деякий час...
Доти О’Ніл посунувся вперед на шкіряному сидінні й сидів, розвалившись у кріслі, та зараз він виструнчився, збентежений, обурений.
— Френсисе, ми не про таке домовлялися.
Уркгарт мав намір випробувати О’Ніла, позадирати його, поколоти, поштрикати пальцем йому в око, або й просто в сраку, скупати його в образі й розчаруванні, трошки піддати його тиску, під який він неминуче потрапить у наступні кілька місяців. Він хотів побачити, як далеко до межі можна штовхнути О’Ніла. Він більше не міг чекати.
— Ні, трясця його матері, ми не про таке домовлялися, Френсисе. Ви обіцяли! Це була частина угоди! Ви дали слово, а зараз кажете «ні». Ніякої роботи. Ніякого лицарства. Не зараз, не скоро, ніколи! Ви отримали, що хотіли, а зараз думаєте, що можете мене позбутися. Що ж, подумайте ще раз! Я брехав, я обманював, я фальшував і крав для вас. А зараз ви ставитеся до мене, як до інших. Мені більше не треба, щоб люди кпили у мене за спиною й дерли кирпу так, ніби я якийсь там смердючий ірландський селюк. Я заслуговую на те лицарство — і вимагаю його!
Склянка була порожня, й О’Ніл, трусячись від емоцій, виштовхав себе з крісла, щоб наповнити її з графина. Він обрав другий графин, не переймаючись тим, що в ньому, розливаючи темну хмільну рідину через вінця склянки. Він ковтнув на повний рот, перш ніж повернутися до Уркгарта і знов полити свою лавину гніву.
— Ми пройшли крізь усе це разом, як команда, Френсисе. Все, що я зробив, було для вас, і ви б і близько не підступилися до Даунінг-стріт без мене. Ми досягаємо мети разом — або ж нас разом дрючать. Якщо я закінчу в купі гівна, Френсисе, то хай мені грець, якщо я потраплю туди сам. Ви не можете цього допустити, тільки не з тим, що мені відомо. Ви мені винні!
Він тремтів, розхлюпував віскі. Зіниці були ніби проколи від шпильки. Він заслинився.
Слова було сказано, погрозу висунуто. Уркгарт провокативно кинув О’Нілу рукавичку, яку, майже без паузи, підібрали і нею ж ляснули Уркгарта по обличчю. Стало ясно, що зараз важило не те, чи втратить О’Ніл контроль, а як скоро це станеться, і часу не лишалося взагалі. Було мало сенсу продовжувати випробовувати його. Уркгарт обірвав момент, широко посміхнувшись і похитавши головою.
— Роджере, мій любий друже. Ви абсолютно не так мене розумієте. Я просто кажу, що це буде складно у найближчий час, у новорічному списку почестей. Та буде ще один навесні, на день народження королеви. Всього за кілька тижнів, справді. Я ж просто прошу вас зачекати доти,— він поклав руку на тремтяче плече О’Ніла.— І якщо ви хочете роботу на Даунінг-стріт, ми щось вам підшукаємо. Ми працюємо як команда, ви і я. Ви на це заслужили. Даю слово честі, Роджере, я не забуду, на що ви заслуговуєте.
О’Ніл був неспроможний відповісти інакше, як бурмотінням. Його запал пригас, алкоголь торував собі шлях у його нутрі, емоції були подерті на шмаття і знову склеєні докупи. Він завалився назад у крісло, блідий, виснажений.
— Слухайте, поспіть перед обідом. Ми можемо обговорити деталі того, чого ви хочете, пізніше,— запропонував Уркгарт, сам підливаючи віскі в О’Нілову склянку.
Не сказавши і слова, О’Ніл заплющив очі. Він ще один раз перехилив склянку, і за лічені секунди його дихання сповільнилося, хоча навіть уві сні його очі невпинно тріпотіли під повіками. Хай де блукав розум О’Ніла, він не знаходив спокою.
Уркгарт сидів, дивлячись на зіщулену фігуру. З носа О’Ніла крапали шмарклі. Цей вигляд ще раз нагадав Уркгарту дитинство, і лабрадора, який довгі роки вірно служив йому як мисливський пес і постійний супутник. Одного дня прийшов ґілі й пояснив, що пес пережив удар; його треба приспати. Уркгарт був спустошений. Він помчав до стайні, де той спав, і його зустріло жалібне видовище тварини, яка втратила контроль над собою. Задні лапи були паралізовані, пес загидився, а з носа і писка, як і в О’Ніла, неконтрольовано крапало. Все, на що він спромігся, це на вітальне скавучання. В очах старого ґілі, який гладив псу вухо, стояли сльози.
«Більше не буде тобі гонів чи зайців, старий друзяко,— прошепотів він. Він обернувся до молодого Уркгарта.— Вам час іти, паничу Френсисе».
Та Уркгарт відмовився.
«Я знаю, що треба робити»,— сказав він.
Тож вони разом викопали могилу в садку, біля густого тисового живоплоту, винесли пса на сонячну місцину, де б він міг відчути тепло осіннього сонця. Тоді Уркгарт застрелив його. Поклав край його стражданням. Дивлячись зараз на О’Ніла, він пригадав сльози, які тоді пролив, і всі ті рази, коли він навідував його могилу, і подумав: чого
