Картковий будинок - Майкл Доббс

— Не знаю. Гадаю, мало не будь-хто на партійній конференції. Будь-хто у Борнмуті, будь-хто в готелі.

— Пенні, не будь-хто! Хай хто шантажував Патрика Вултона, він мав би знати, що ви з ним спали.

— Родж знав. Та він би ніколи... Так же ж? — раптово заблагала Пенні, відчайдушно шукаючи розради. Її почали охоплювати сумніви.

— Хтось шантажував і Роджера. Хтось, хто напевне знав, що він сидить на наркотиках. Хтось, хто змусив його злити опитування громадськості, змінити комп’ютерні файли і зробити всі ті речі. Хтось, хто...

— Вбив його?

— Гадаю, так, Пенні,— м’яко сказала Меті.

— Навіщо?..— простогнала Пенні.

— Щоб замести сліди.

— Ви знайдете його заради мене, Меті?

— Спробую,— сказала та.— Просто ще не знаю, звідки починати.

Погода різко похолодала, та Меті, здавалося, і не помітила, її розум став ніби той її кошик для білизни, переповнений безплідними ідеями, і, намагаючись розібратися у них, вона провела день, караючи себе. Вона вийшла на довгу пробіжку через парк, кинулася прибирати завали, що зібралися по кутках її квартири, навіть взялася прасувати спідню білизну, та нічого не допомогло. О’Нілова смерть мов захлопнула двері перед думками в її голові. Коли Меті подзвонила Краєвскі, був уже вечір.

— Приходь, Джонні. Будь ласка.

— Ти, мабуть, у відчаї.

Її мовчання не зробило нічого, щоб йому стало краще.

— Але ж надворі, чорт забирай, сніг,— запротестував він.

— Справді?

— Двадцять хвилин,— пробубнів він, перш ніж покласти слухавку.

Спливло радше сорок. Він приїхав, тримаючи велику коробку піци.

— Це для мене? — спитала Меті, відчинивши двері.— Як мило.

— Ні, взагалі-то це мені. Я припустив, що ти вже поїла,— він зітхнув.— Але, гадаю, тут вистачить і для двох.

Він був повен рішучості не давати їй розслабитися. Вона не заслуговувала на таке.

Вони прикінчили піцу, спершись спинами на стіну вітальні, крихти розсипались навколо, коробку просто відкинули, на щойно вимитій підлозі знову був гармидер.

— Ти казав Ґреву, що я пишу книжку? — запитала вона.

Він витер пальці об кухонний рушник.

— Вирішив не казати. Не думаю, що це гарна ідея — сказати йому, що я досі підтримую з тобою зв’язок. Ти точно не журналіст місяця у «Кроніклі», Меті. Тим паче,— додав він, і в його голос повернувся відтінок гіркоти,— всі думали, що я тебе трахав.

— Я зробила тобі боляче, так?

— Ага.

— Вибач.

— Гадаю, завжди є шанс, що для мене знайдеться виноска у тій клятій книжці.

— Історія все розростається і розростається, Джонні, та я не маю закінчення, бракує деталі.

— Якої?

— Хто вбив О’Ніла.

— Що? — стривожено вихопилося в нього.

— Це єдине, що має сенс,— сказала вона, знову серйозно і жваво.— Ніщо з того, що відбувалося, не було збігом. Я дізналася, що Вултона навмисне шантажували, щоб вибити з гонки. Хтось позбувся його, як позбулися Колінґриджа, Маккензі та Ерла, я так підозрюю. І О’Ніла.

— Ти хоч розумієш, що кажеш? Той телепень передознувся! У нас тут справа не з КДБ.

— Оскільки це стосується О’Ніла, то могло статися й так.

— Господи!

— Джонні, є хтось, хто ні перед чим не зупиниться.

— Але ж хто це? Навіщо?

— От у цьому й проблема, хай йому. Я не знаю! Все веде назад до О’Ніла, але його вже нема! — вона роздратовано копнула порожню коробку від піци.

— Послухай, а хіба не легше припустити, що весь той нонсенс був справою самого О’Ніла?

— Але ж чому він тоді вплутався?

— Не знаю. Для шантажу. Може, заради грошей на свої наркотики. Може, щось пов’язане з владою. Наркомани ніколи не знають, коли спинитися. Він зайшов задалеко і злякався. Втратив контроль і вкоротив собі віку.

— Та хто ж вкорочує собі віку в громадській вбиральні? — зневажливо сказала вона.

— Його мозку був каюк!

— І той, хто вбив його, скористався цим!

Вони обидва важко дихали від роздратування, сиділи плечем до плеча, та все-таки їх розділяв цілий світ.

— Повернімося до основ,— сказав уперто Краєвскі, намагаючись почати знову.— Всі ці витоки. Давай зіграємо в мотив і можливість.

— Гроші не були мотивом. Цьому нема свідчень.

— Тож це має бути якась маленька брудна гра у владу.

— Згодна. Що означає, що О’Ніл не був тим, хто за цим стоїть.

— Хоча і мав можливість.

— Тільки не на всі ті витоки. Деякі з них вийшли з уряду, не з партії. Суворо конфіденційна інформація, яка була доступна навіть не всім членам Кабінету, не те що партійному чиновнику.

— Навіть Теді Вільямсу?

— Навряд чи йому знадобилося б викрадати власну папку, чи не так? А тим паче — ту папку, яка змила його приятеля Семюела у каналізацію.

— Тож...

— Уряд. Це має бути хтось із уряду.

Краєвскі знайшов шматочок піци, що пристав йому до щоки зсередини, і провернув його язиком, поки міркував.

— Маєш перелік міністрів Кабінету?

— Десь у шухляді.

— То підніми свою чудову дупу і знайди його.

Після деяких пошуків, які засвідчили марність усіх її зусиль прибратися, Меті знайшла перелік поміж купи паперів і вручила Джонні. Він підійшов до її робочого столу, рукою згріб купи книжок і склав завали з одного боку, оголивши гладеньку ламіновану стільницю. Білина столу скидалася на розгорнутий блокнот, який чекає, щоб його заповнили. Краєвскі узяв ручку і почав прописувати всі двадцять чотири прізвища.

— Окей. Хто міг би бути відповідальним за витоки? Давай, Меті. Думай!

Сконцентрувавшись, вона почала міряти кімнату кроками, намагаючись знайти шлях у тому бюрократичному лабіринті.

— Було два витоки, які могли вийти з Кабінету,— нарешті сказала вона.— Урізання на територіальну армію й ухвалення препарату від «Реноксу». І гадаю, можна ще додати скасування лікарняної програми; я ніколи не розглядала ідею, що О’Ніл і партія могли бути серйозно залучені.

— Тож хто в уряді знав про них?

— Той, хто був у відповідному комітеті Кабінету.

— Готовий починати разом з тобою,— сказав він, ручка напоготові.

Вона почала повільно перераховувати членів різноманітних міністерських груп, які могли б знати про рішення заздалегідь.

— Так, урізання ТА,— почала вона.— Міністр оборони, міністр фінансів, можливо, канцлер.

Членство у кабінетах мало бути конфіденційним, але воно було темою небезпідставних пліток