Замах на бродягу - Жорж Сіменон
Який злочин міг статися тут, у цьому будинку, де мешкають прості непомітні люди — здебільшого скромні чесні трудяги? Трагедія кохання та ревнощів? Ні, не ті декорації.
Широко відчинені двері на четвертому поверсі ведуть до кухні. Троє — ні, четверо підлітків, років від дванадцяти до шістнадцяти віком, влаштували там справжній гармидер.
— Жераре, облиш її нарешті, ти чуєш? — лунає із сусідньої кімнати жіночий голос.
Роздратований і втомлений водночас, як це інколи буває у жінок, що змарнували все своє життя у дріб'язковій боротьбі з повсякденними злигоднями. Видно, жінка небіжчика. Двері відчинилися, і Мегре побачив її перед себе, поруч із районним комісаром. Колеги мовчки потиснули один одному руки.
Жінка глянула на Мегре і промовисто зітхнула. Мовляв: «Ще один!»
— Це комісар Мегре, — пояснив районний комісар. — Він вестиме розслідування.
— Отже, доведеться розказувати все спочатку?
Кімната править за вітальню та їдальню водночас; в одному кутку швейна машина, в другому — радіоприймач. Крізь відчинене вікно чути шум вулиці; двері на кухню також відчинені, там верещать діти. Та от господиня зачинила двері, і голоси враз обірвалися, так немов вимкнули радіо.
— Таке могло скоїтися тільки зо мною, — зітхнувши, мовила вона. — Сідайте, панове…
— Розкажіть мені — тільки якнайзрозуміліше, що тут відбулося…
— Що я можу вам розказати, коли я нічого не бачила?!. Мені досі здається, що взагалі нічого не сталося… Повернувся він додому, як завжди, о пів на сьому… Моріс ніколи не спізнювався… Мені доводиться щоразу гамувати дітей, бо він звик одразу сідати до столу…
Вона говорила про свого чоловіка, чий портрет — збільшена фотографія — висів на стіні поряд із її портретом. І не тому, що так трагічно загинув її чоловік, ця жінка мала такий розпачливий вигляд. З портрета вона також дивилася пригнічено й покірно, немов на її плечі звалилися всі тяготи світу.
Що ж до чоловіка, то від кожної його риси, від вусів до накрохмаленого стоячого комірця сорочки віяло цілковитою незворушністю. Важко було уявити собі щось буденніше Та невиразніше. Таких людей можна подибати сотню разів — і все одно не запам'ятати обличчя.
— Він повернувся о пів на сьому, зняв піджак і повісив його до шафи — своїх речей він завжди пильнував, царство йому небесне… Ми пообідали… Я відіслала молодших погратися на подвір'ї… Франсіна прийшла з роботи о восьмій… Я ще залишила їй обід на столі…
Вона, певно, розповідала все це районному комісарові, але відчувалося, що, коли б у неї вимагали, могла б повторити цю історію знову й знову, отаким самим плаксивим голосом, з отаким самим збентеженим поглядом, немов побоюючись щось проминути.
Мала вона років сорок п'ять, і колись, певно, була гарненька, але відтоді минуло стільки довгих літ і кожен день був сповнений нескінченних клопотів та колотнечі.
— Моріс умостився в своєму кутку, біля вікна… там, де зараз сидите ви… Це його крісло. Він щось читав, але інколи підводився, щоб настроїти радіо…
Тієї вечірньої години в будинках на вулиці Де-Дам знайшлося б, напевно, не менше сотні чоловіків, що робили те саме, — чоловіків, котрі, одпрацювавши ще один день у конторі чи крамниці, відпочивали тепер біля відчиненого вікна з книгою або вечірньою газетою в руках.
— Увечері він ніколи не виходив гуляти сам… Ніколи… А раз на тиждень ми всі разом ходили в кіно… Щонеділі…
Вона інколи губила нитку розповіді, прислухаючись до того, що діялося за дверима на кухні: чи не б'ються часом діти, чи не підгоріло щось на плиті.
— То про що ж це я вам казала?.. Ах, так… Потім Франсіна пішла і повернулася о пів на одинадцяту… Дівчинці вже сімнадцять… Ті троє спали… Я варила обід на сьогодні, бо вранці мені треба було їхати до кравчихи… Господи! Я навіть забула попередити її, що не приїду… Вона ж чекає…
От вам і нова трагедія!
— Ми лягли… Тобто ми зайшли до спальні, і я лягла… Моріс завжди роздягався довше за мене. Вікно було відчинене… Жалюзі ми теж не опускали — через спеку… З того будинку на нас ніхто не дивився… Це готель… Люди приходять і одразу лягають спати… Мало хто засиджується біля вікна…
На обличчі комісара застиг такий важкий осоловілий вигляд, що інспекторові Люка здалося, ніби патрон от-от захропе. Але з куточків його уст, що міцно стискали мундштук люльки, час од часу струмував сизий димок.
— Та що я вам можу розказати?.. Така вже моя доля, подібне більш ні з ким не скоїться… Ми з ним розмовляли… Не пригадую вже, про що саме, але поки він знімав штани і складав їх, Моріс увесь час говорив… Він зостався в самій білизні… Потім скинув шкарпетки і почав терти собі підошви, вони йому завжди пекли… І тут я почула з вулиці такий звук… знаєте, як ото… ну, коли у машини мотор стріляє… Ні, навіть не такий, скоріше, як ото буває в водогоні, коли там збереться повітря: фрррт!.. Саме фрррт!.. Чого це він, думаю, замовк на півслові? Я вже куняла, бо втомилася за день… Отож він замовк, а далі каже дивним таким голосом: «Гад!» Це мене дуже здивувало — він ніколи не лаявся… Він був не такий… Я питаю: «Що з тобою?» — мовчить. Відкриваю очі — доти я лежала з заплющеними — і бачу, як він падає додолу… Тоді я як крикну: «Морісе!..»
Розумієте, він за все життя жодного разу не знепритомнів… Хоча особливим здоров'ям і не відзначався, але все одно ніколи не хворів…
Я встала… кличу його, кажу… А він лежить на килимі долілиць і не ворухнеться… Я хотіла була його підняти, аж бачу: на сорочці кров…
Гукаю Франсіну —
