Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Мегре несподівано різко перебив її:

— Ні, я не гадаю, мадмуазель… Я ніколи нічого, не гадаю!

І, звертаючись до Люка, тихо сказав:

— Почекай тут із цією панночкою. І не руште з місця, аж поки я не покличу… А ви нахиліться сюди, Матільдо, тут краще видно. Ви впізнаєте будинок?

— Авжеж. Клянуся вам, це саме він.

І одразу широка комісарова спина затулила невеличкий прозір у верболозі.

Вогник зник. Мокра до нитки дівчина залишилася стояти під дощем на березі річки вночі з незнайомим мужчиною, котрий мовчки палив сигарету за сигаретою.

Матільда не перебільшувала: у цій невеличкій харчевні з зачиненими віконницями справді було щось підозріле й похмуре. З усіх боків її оточувала стара дротяна загорожа, подібна на подерті тенета для лову куріпок. Двері халупи були відчинені, видно, задля свіжого повітря, прохолодженого грозою.

Жовтувате світло падало на брудну підлогу. Зненацька вигулькнувши з темряви, масивна статура Мегре з люлькою в зубах виросла на порозі, геть заповнивши прохід у дверях.

— Добрий вечір, панове, — мовив комісар, торкнувшись широкої криси свого капелюха.

Біля залізного столика сиділи й балакали двоє чоловіків. Перед ними стояла недопита пляшка виньяку та дві грановані склянки.

Один із них, невеличкий на зріст, брюнет, без піджака, спокійно підвів голову, трохи здивовано глянув на комісара, підвівся і тихо буркнув, підтягуючи штани:

— Добрий вечір…

Другий і далі сидів спиною до входу — кремезний, плечистий, у світло-сірому костюмі, явно не Жозеф Леруа.

І дивна річ — незважаючи на всю несподіваність та раптовість комісарової появи, він навіть не ворухнувся. Більш того, він ніби примушував себе не обертатися. Стінний годинник з фаянсовим циферблатом показував десять хвилин на першу, та насправді було вже більше. Щось неприродне відчувалося в тому, що цей чолов'яга не поцікавився навіть дізнатися, хто зайшов.

Залишаючи на брудній неметеній підлозі темні мокрі плями, Мегре почвалав до стойки:

— Хазяїне, у вас є вільна кімната?

Хазяїн, явно намагаючись виграти час, неквапно пройшов за стойку, на якій було всього три сумнівного вигляду пляшки, і запитав у свою чергу:

— Вам, може, чогось налити?

— Не заперечую.

— А ви прийшли пішки?

Тепер і Мегре міг дозволити собі не відповідати на запитання.

— Чарку виньяку.

— Мені здалося, що під'їхала машина.

— Цілком можливо. То у вас є кімната чи немає?

Кремезний чолов'яга, що сидів спиною до нього, і досі не ворухнувся, немов скам'янів. Електрики в харчевні не було, і підсліпувата гасова лампа ледь-ледь освітлювала приміщення.

1 чого це він неначе закляк? Що криється за цією удаваною і явно силуваною незворушністю?

Мегре занепокоївся. Він швидко прикинув: коли зважити на розміри їдальні, то на другому поверсі мало бути принаймні три кімнати. З потертого вигляду хазяїна, з занедбаності та гармидеру, які тут панували, було видно, що в домі немає жінки.

Раптом нагорі почулися легкі кроки. Певно, це мало щось означати: хазяїн в ту ж мить машинально глянув на стелю з виразом крайнього збентеження.

— У вас зараз багато пожильців?

— Жодного. Хіба що…

Він кивнув на чолов'ягу за столом, точніше на його нерухому спину. І тут Мегре інтуїтивно відчув небезпеку. Треба було діяти швидко й несхибно. В одну мить рука незнайомого одірвалася од стола й метнулася до лампи. Це останнє, що бачив Мегре. Він кинувся до нього.

Пізно. Лампа грюкнулась об підлогу, брязнули скалки, в повітрі густо запахло гасом.

— Я був певний, що знаю тебе, падлюко!

Йому пощастило вчепитися здорованеві за піджак. Він спробував схопити міцніше, але той шалено пручався, намагаючись вивільнитися. Вони боролися в цілковитій темряві, у якій ледь вимальовувався сірий прямокутник дверей. А що робитиме хазяїн? Чи не кинеться він на поміч своєму клієнтові?

Мегре щосили вдарив, і в ту ж мить відчув у руці гострий біль: здоровило вп'явся в неї зубами. Тоді всією вагою свого тіла він навалився на ворога. Обоє покотилися по підлозі, наражаючись на шматки битого скла.

— Люка! — щодуху заволав комісар. — Люка!..

Ворог був озброєний. Мегре намацав важкий пістолет у кишені його піджака і намагався перешкодити руці дотягтися до цієї кишені.

Ні, хазяїна було навіть не чути. Цілком можливо, що він так і залишився за своєю стойкою, байдужий до того, що відбувалося поруч.

— Люка!

— Я тут, патроне!

Люка біг до харчевні, важко гупаючи по калюжах, і примовляв:

— Я ж вам сказав — стійте на місці! Ви чуєте? Не біжіть за мною!

Певна річ, це стосувалося Матільди, котра вже не тямила себе з жаху.

— Спробуй вкусити ще раз, тварюко, і я розвалю тобі голову! Ти чув?

І він ліктем придавив руку здорованеві, щоб той не дістав пістолета. Ворог аніскілечки не поступався на силі перед ним. Навряд чи він подолав би його сам на сам, та ще й у цій клятій пітьмі! Вони зачепили стіл, і він перекинувся на них.

— Сюди, Люка! Ану присвіти!

— Слухаюсь, патроне!

Блідий сніп світла вирвав із темряви тіла, переплетені в лютому двобої.

— Чорт забирай! Ніколя! От так зустріч…

— А ви думаєте, я вас