Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Комісар зрозумів це з самого початку. «Розшук на вимогу родини…» Справа, якою — коли додержуватися правил — йому й не слід було займатися.

Так, але хлопчина, що страждав од відчуття своєї ординарності поцупив у нього люльку. А наступної ночі цей самий хлопчина раптом зникає. Після того, як довго і марно вмовляв свою матір не звертатися до поліції.

Бо, чорт забирай, хотів провести розслідування сам! Йому потрібно було відчути себе сильним! А з комісаровою люлькою в зубах він вважав себе…

— А коли ви зрозуміли, що таємничий гість шукає у вашому домі діаманти?

Жозеф із самолюбства уже мало не збрехнув, але глянув на Матільду й передумав.

— Я не знав, що йшлося про діаманти. Але ясно було одне: шукали щось дуже маленьке, бо заглядали до кожного закутка… Навіть одкривали коробочки з пілюлями.

— Що ти на це скажеш, та, Ніколя?

Той сидів у кутку, поклавши на коліна руки в наручниках, і тупо дивився перед себе.

— Там, у Ніцці, коли ти вбивав Блуштейна…

Ніколя навіть оком не повів.

— Ти чуєш, що я тобі кажу чи, висловлюючись по-вашому, співаю?! Там, у Ніцці, вбиваючи Блуштейна, ти вже знав, що він тебе обдурює, чи не так? Ти не хочеш розколотися? Дарма, все одно доведеться заговорити. Що ж тобі сказав Блуштейн? Що сховав діаманти в будинку на набережній Берсі? Чудово. Але ти знав, що сховати ці камінчики легше, аніж знайти. Чи, може, він вказав тобі не ту схованку? Або тобі здалося, що ти надто розумний? Гаразд, можеш не говорити… Я не питаю тебе, звідки ці діаманти. Ми дізнаємося про це завтра, після того, як їх оглянуть експерти.

Так, тобі на той раз не пощастило, ти влип на одній старій справі. Стривай, що ж ти там накоїв? Пограбування на бульварі Сен-Мартен, коли не помиляюсь. Ну як же! Ще одна ювелірна крамниця! Адже це твоя спеціальність… Тоді ти дістав три роки… І ось уже три місяці, як, вийшовши з тюрми, ти бродиш навколо цього будинку. Звичайно, в тебе був підроблений ключ… тобі його віддав Блуштейн… Так? Гаразд, можеш мовчати.

Молодята здивовано видивлялися на Мегре.

Вони не могли зрозуміти, чого це комісар раптом так звеселів, бо й не знали, як він перехвилювався за ці останні кілька годин.

— Слухай, Жозефе… Даруй, що я звертаюсь до тебе на «ти». Все це було аж надто просто. Хтось починає вчащати в дім, де вже три роки не було квартирантів. Я одразу подумав, що цей «хтось» нещодавно вийшов із в'язниці. Не з лікарні — там так довго не тримають. Мені слід було проглянути списки звільнених із в'язниці, і я б наштовхнувся на нашого старого знайомого Ніколя… У тебе є вогонь, Люка? Мої сірники промокли… А тепер, Жозефе, розкажи нам, що відбулося минулої ночі.

— Я був певний, що у нас сховано щось дуже коштовне… Можливо, якийсь скарб. І я поклав собі відшукати…

— А після того, як твоя матінка розповіла мені про цю справу, ти вирішив довше не зволікати?

Жозеф похнюпився.

— І, аби тобі ніхто не заважав, ти подбав, щоб вона спала міцніше?

Він не заперечував, тільки кадик заходив ще частіше.

— Мені так хотілося жити по-людськи, — ледь чутно пробелькотів він.

— Отже, ти пішов донизу в самих пантофлях? А чому ти був упевнений, що знайдеш коштовності саме тієї ночі?

— Бо я вже раніше встиг обшукати весь будинок, крім їдальні. Я ділив кожну кімнату на сектори. І впевнився, що схованка може бути лише в їдальні.

Незважаючи на втому, сором і пригніченість, очі хлопця гордо блиснули, коли він сказав:

— І я знайшов, що шукав!

— Де саме?

— Може, ви помітили в їдальні старий газовий світильник з пальниками та фаянсовими свічками? Не знаю, як це мені спало на думку одкрутити свічки. От там я й знайшов якісь грудочки паперу, а в них щось тверде.

— Хвилинку! Перед тим як іти шукати, ти вже знав, що робитимеш в разі удачі?

— Я тоді про це не думав.

— Ти часом не збирався втекти з дому?

— Слово честі, ні.

— Ти хотів перекласти скарб до іншої схованки?

— Еге ж…

— У вас в домі?

— Ні. Адже я знав, що ви все у нас перевернете догори дном і все одно знайдете. Я сховав би скарб у перукарні. Ну, а потім…

Ніколя хихикнув. Хазяїн стояв обіпершись на стойку і не рухався. В напівтемряві біліла його сорочка.

— Отож після того, як ти відкрив таємницю газових пальників…

— Я вже прикручував останню свічку на місце, як раптом відчув, що поруч хтось стоїть. Спочатку я був подумав, що це мати, і вимкнув ліхтарик. Бо я собі присвічував кишеньковим ліхтариком. Але потім я побачив, що то був мужчина, він наближався до мене. Тоді я кинувся до дверей і вискочив на вулицю. Він вибіг за мною, грюкнувши дверима. Я був без черевиків, без краватки, без картуза. Я біг і чув, що хтось біжить за мною.

— Уявляю, як ти упрів, доганяючи цього прудконогого зайця, га, Ніколя, — кинув шпильку Мегре.

— На площі Бастілії я побачив поліцейський патруль і пішов слідом за ним… Я знав, що цей чолов'яга не нападе на мене на їхніх очах. Так ми дійшли до Східного вокзалу. І тут мені спала думка…

— Втекти до Шелля? Приємні спогади, чи не