Замах на бродягу - Жорж Сіменон

Пан Мовр поправив пенсне:

— Одне слово, вже сім років, як Трамбле у нас не служить.

— Відтоді ви його більше не бачили?

— Особисто я — ні разу.

— Ви були задоволені ним як службовцем?

— Цілком… Я знав його дуже добре, тому що він найнявся сюди лише на кілька років пізніше за мене… До своїх службових обов'язків він ставився надзвичайно сумлінно і шанував порядок… Пішов він од нас, пригадую, через якусь вельми поважну причину, додержуючись усіх формальностей… Здається, через сімейні обставини… Він мав намір поселитися у себе на батьківщині, в Оверні чи в Канталі — вже не пригадую…

— В його рахунках ви ніколи не виявляли недостачі?

Пан Мовр аж поточився, немов образили його особисто.

— Даруйте, месьє, але у нас таких речей не буває.

— А вам ніколи не доводилося чути, що у цього Трамбле була коханка або що він схильний до якихось пороків?

— Ні, добродію. Ніколи. І я переконаний, що цього з ним не могло статися.

І годі. То ж знайте, пане комісар карного розшуку, що навіть вам не все дозволено! Але Мегре не здавався.

— Дивно… Річ у тім, що протягом семи років, до вчорашнього дня включно, пан Трамбле щоранку йшов з дому до вашої. контори і щомісяця приносив жінці платню…

— Пробачте, але це неможливо!

Йому недвозначно показували на двері.

— Отже, він був зразковий службовець?

— Бездоганний службовець.

— І в його поведінці ви не помітили нічого такого…

— Ні, месьє, нічогісінько. Даруйте, але на мене чекають два гуртові покупці з провінції, і…

Уф! Ну й спекота! Майже як у квартирі на Де-Дам. Приємно було опинитися знову на вулиці, побачити своє таксі, водія, котрий уже встиг випити в сусідньому бістро скляночку мінеральної і повертався до машини, утираючи вуса.

— А куди зараз, пане Мегре?

Його знали в обличчя всі паризькі шофери, і це було по-своєму приємно.

— На вулицю Де-Дам, друзяко…

Так-так, виходить, сім років підряд цей самий Моріс Трамбле виходив у належний час із дому, поспішаючи на роботу, і сім років…

— Зупинишся десь по дорозі, я заскочу промочити горлянку…

Задля профілактики — перш ніж знову зустрітися з вдовою Трамбле та й усіма цими панами з прокуратури, які вже, певно, юрмляться в квартирі на вулиці Де-Дам.

«Так бідаків не…»

Та чи й справді він був такий бідак, цей нещасний Трамбле?

Що з тобою, Мегре? Ти не спиш!

Вже давно минула третя година ночі, а Мегре все ще повертався в ліжку, весь упрілий, хоча було відчинено двоє вікон, які виходили на бульвар Рішар-Ленуар. Досі він ще не склепив очей. Кожного разу, коли дихання дружини ставало глибоким і рівним, він знову, проти волі, починав думати про свого бідака, як він тепер його називав.

Все здавалося невиразним, все розпливалося, як у маренні. І Мегре знову й знову повертався до вихідного пункту. Квартира на вулиці Де-Дам. Пів на дев'яту ранку. Моріс Трамбле вже кінчає одягатися. Тут же, поруч, нудна пані Трамбле — тепер Мегре знав, що її звати Жюльєтта, важко було вигадати ім'я, що пасувало б їй менше, — отже, поруч нудна Жюльєтта в бігуді, з поглядом великомучениці, силкується вгамувати галасливих дітей, внаслідок чого гвалт стає ще нестерпнішим.

«Він страх не любив галасу, пане комісар». Чому саме ця деталь вразила Мегре якнайдужче з усього, що він почув? Чому вона так настирливо спливала в пам'яті зараз, у напівсонному забутті? Не терпіти галасу — і мешкати на вулиці Де-Дам, людній, тісній, поряд із базаром, та ще й з п'ятьма дітьми, які тільки те й роблять, що сваряться одне з одним, і з цією Жюльєттою, котра не знає, як їх угамувати…

«Він одягається, гаразд… Голиться — через день, це сказала Жюльєтта… Випиває чашку кави і з'їдає два рогалики… Виходить на вулицю, прямує до бульвару Батіньоль і на станції Вільє сідає в метро…»

Майже всю другу половину дня, після відвідин фірми «Куврер та Бельшас», Мегре просидів у себе в кабінеті, поринувши у поточні справи. В цей час вечірні газети, на прохання поліції, вже друкували на перших шпальтах портрети Моріса Трамбле.

А бригадир Люка тим часом подався до готелю «Ексельсіор», прихопивши з собою фотографії всіх рецидивістів та карних злочинців, чия зовнішність хоч трохи пасувала під опис прикмет уявного Жозефа Дамбуа, точніше кажучи — вбивці.

Розглядаючи фотографії, хазяїн готелю, виходець із Оверні, заперечливо хитав головою:

— Щоправда, я його мало бачив, але, по-своєму, він не того поля ягода…

Бригадирові не раз уривався терпець, поки він нарешті з'ясував: хазяїн хотів сказати, що пожилець з пневматичною гвинтівкою був зовсім не схожий на злочинця, зовні він виглядав цілком безневинно й сумирно.

— Коли він прийшов і попросив номер на тиждень, я подумав, що це якийсь нічний сторож…

Людина непримітної зовнішності. Середнього віку. Та мало хто його бачив, бо він повертався до себе тільки на ніч, а вранці ішов геть.

— А в нього були з собою якісь речі?

— Невеличка валізка, знаєте, як ото у спортсменів… Футболісти носять у таких свої бутси.

Вусатий.

Хазяїн казав, що вуса руді. Нічний швейцар запевняв, що