Замах на бродягу - Жорж Сіменон

— Ану, Люка, поможи! Це небезпечний звірюка! Угрій його по черепу, хай заспокоїться. Лупи, не бійся! Він витримає.

Люка замахнувся й опустив свою гумову палицю на голову здорованя.

— Давай сюди наручники! Коли б я знав, що зустріну тут цього падлюку!.. Ну от, тепер усе гаразд. Вставай, Ніколя. Даремно удаєш, що тобі млосно. Твоя макітра витримувала й не таке. Хазяїне!

Довелося гукати вдруге. І дуже кумедно було почути в темряві спокійнісінький голос власника харчевні:

— До ваших послуг, панове.

— В цьому домі є ще одна лампа?

— Зараз принесу свічку. Тільки посвітіть мені в кухні.

Мегре перев'язав носовою хустинкою руку, яку прокусив бандит. Біля дверей хтось схлипував. Звичайно ж, Матільда — злякалась дурненька, що комісар бореться з її Жозефом…

— Зайдіть, моя люба. І не бійтеся. Думаю, що зараз усе скінчиться. А ти, Ніколя, сідай тут — і раджу не ворушитися…

З цими словами він поклав на стіл перед собою напохваті обидва пістолети — свій і бандитів.

Повернувся хазяїн із свічкою в руці. Вигляд у нього був спокійний, наче нічого й не сталося.

— А тепер, — наказав Мегре, — приведіть-но сюди хлопчиська.

Хазяїн завагався. Невже він усе заперечуватиме?

— Я кому сказав — приведи хлопця! Ну, хутко! — і вже навздогін гукнув: — І нехай візьме з собою люльку!

Вмиваючись сльозами, дівчина повторювала:

— А ви певні, що він тут і що з ним нічого не скоїлося?

Мегре не відповів і нашорошив вуха. На другому поверсі хазяїн стукав у двері. Потім заговорив упівголоса, дедалі настійливіше. Згори долинали уривки фраз:

— Це пани із столиці, з ними дівчина. Відчиніть, клянусь вам, що…

А Матільда завела своєї:

— Може, вони його вбили?

Мегре знизав плечима і теж попрямував до сходів.

— Попильнуй його, Люка. Ти вже пізнав нашого старого знайомого Ніколя? А я гадав, що він досі ще у в'язниці Фресне!

Він поволі піднявся сходами, відхилив рукою хазяїна від дверей.

— Жозефе, це я, комісар Мегре. Мені ти можеш відчинити…

І до хазяїна:

— Чого стоїте, ідіть донизу… І приготуйте дівчині грогу… Це її підбадьорить. Ну, Жозефе! Я чекаю.

Нарешті ключ повернувся. Мегре штовхнув двері.

— Чому тут темно?

— Стривайте, я зараз запалю. Тут іще залишився недогарок свічки.

Руки Жозефа тремтіли, обличчя його, освітлене свічкою, було скривлене від страху.

— Він ще внизу? — пробелькотів хлопець. І, плутаючись язиком, безладно заторохтів: — Як ви мене знайшли? Що вони вам казали? Що там за дівчина?

Кімната обставлена по-сільському: аж надто високе розстелене ліжко, зсунутий з місця комод, що ним Жозеф намагався забарикадувати двері — як справжній обложенець.

— Ну, куди ж ви сховали ваші трофеї? — запитав Мегре з якнайприроднішим виглядом.

Жозеф отетеріло зиркнув на нього і зрозумів: комісар знає все. І навіть коли б сам господь бог зайшов до кімнати, хлопець не був би так приголомшений.

Тремтячою рукою він поліз до задньої кишені штанів і дістав звідти невеличкий пакунок із газетного паперу. Волосся йому було скуйовджене, одежа пожмакана. Комісар машинально глянув на його ноги. Він був узутий в уже геть розтоптані пантофлі.

— А також мою люльку…

Тут уже парубійко зовсім розквасив губи, ладний зарюмсати, як мала дитина. Мегре вже здалося, що він зараз стане навколішки і благатиме пробачення.

— Спокійніше, юначе, — порадив йому комісар. — Внизу люди.

І всміхаючись взяв люльку, що її тремтячою рукою простяг йому хлопець.

— Тсс! Сюди йде Матільда. Вона вже не може дочекатися, поки ми спустимося. Ану причепуріться.

Він підняв жбан, щоб злити хлопцеві над мискою, але води в ньому не було.

— А чого він порожній?

— Я все випив…

Ну, певна річ! Як він одразу не здогадався, допіру побачивши це бліде помарніле обличчя, загострені вилиці, глибоко запалі очі.

— Ви давно не їли?

І, не обертаючись, мовив до Матільди, присутність якої відчував у темряві коридора:

— Заходьте, моя люба… Повірте мені, не сталося нічого страшного. Певна річ, він вас любить, як і раніше… Та я думаю, що передусім йому треба попоїсти…

Тепер було приємно слухати, як шелестить дощ у листі, і вдихати крізь навстіж одчинені двері вологу нічну прохолоду.

Незважаючи на голод, Жозеф насилу спромігся проковтнути бутерброд з паштетом, який приготував йому хазяїн: так він був приголомшений тим, що сталося. Мегре бачив, як часом судорожно піднімається й опускається його кадик. Що ж до Мегре, то він уже вихилив другу чарчину виньяку і з насолодою смоктав свою «стареньку», що нарешті повернулася до нього.

— Розумієте, юначе, я кажу це зовсім не для того, щоб заохочувати дрібні крадіжки… Та коли б ви не поцупили моєї люльки, в очеретах Марни незабаром знайшли б ваш труп… Ось вам і комісарова люлька.

І, слово честі, Мегре говорив це з явним задоволенням: вся ця історія тішила його самолюбство. Ще б пак, у нього взяли люльку, як беруть непомітно напам'ять олівець у видатного