Маска - Володимир Лис

Але жвава рудоволоса дівиця, весела, спритна і не позбавлена почуття гумору, хоч і доволі жовчного, несподівано не пішла за своїм коханим. Прокіп її пощадив. Вона чимось сподобалася князю анхельсг-пфальцському. Згодом вона стала навіть економкою князівського замку і коханкою князя. Вона була наче родичкою самому Прокопу — авантюристка і цинічка за натурою, невтомна в постелі, доволі зла та водночас ніжна і вразлива. Чудова актриса, вона задовольняла всі примхи високопоставленого коханця, уміла вгадувати його забаганки і розраджувати після невдач. Здавалося, Прокіп зустрів справді споріднену душу. Проте не зробив її княгинею, про що Гертруда, безумовно, мріяла. Але коли 1797 року князь Людвіг нарешті взяв шлюб із дочкою герцога Мекленбургського, то сталася подія, яка призвела до нового витка у їхніх стосунках. Річ у тім, що через рік молода дружина князя, приваблива, хоч і пухкенька, — а таких Прокіп не дуже любив, — померла від завороту кишок. Прокіп викликав лікаря і поцікавився, чи буває така несподівана смерть без причини. Придворний лікар, трохи повагавшись, доповів, що причиною смерті могла послужити невідома отрута, яка потрапила до шлунка, а потім у кишечник, яка й викликала судому та нестерпні напади болю. У його світлості Людвіга Другого після цих слів були всі підстави підозрювати, що до смерті дружини доклала руку ревнива Гертруда, яку він останнім часом віддалив від себе і лише зрідка викликав до запасної спальні побавитися.

Після похорону дружини він викликав економку-коханку до себе в кабінет. Вона поспівчувала горю його світлости. Та Прокіп навіть не відповів на її співчуття, а навпростець запитав, чи вона отруїла княгиню.

— Ні, ваша світлосте, що ви, — відповіла злякана жінка, — як ви могли таке подумати?!

Але глибоко в її очах Прокіп помітив уже знайомі йому цинічні сміховинки. Він кинувся до економки, схопив її за коси і без зайвих слів поволік у підвал. Там, за зачиненими дверима, він особисто дві ночі катував Гертруду, бив її нагайкою, методично і безжалісно, підвішував за руки і ноги, заливав до рота солону воду. Це був жахливий поєдинок. Жодного разу не закричала Гертруда, лише в найтяжчі хвилини тихенько стогнала. Прокіп часом зупинявся і пильно дивився їй у вічі, яких вона не відводила. Лише на третю добу геть знесилена Гертруда зізналася, та й то після того, як її мучитель пообіцяв зашити їй те місце, яким вона вміла так його вдовольняти. Після цього він сам відніс її до своєї спальні і два тижні виходжував, нікого, крім відданого лікаря, не допускаючи. Десь на п’яту ніч вона сама простягла до нього руки. Він не відштовхнув їх. Але чи простила вона його остаточно? І чи простив її Прокіп? Чи це було кохання, чи щось інше, радше диявольське, аніж людське? Самі власники цього почуття, ці двоє, носили у своїх душах, якщо вони в них були, страшний тягар.

Та справжнім коханням Прокопа стала Ядвіга Войцицька, також графиня, яка привабила його своєю таємничою і глибокою красою, про яку, утім, писали всі, кому пощастило її побачити. Довга дорога через гори і кілька держав не остудили почуттів Прокопа Марушка. Навпаки, він усе частіше згадував дивні, справді схожі на озера очі, які притягували до себе, затягували всередину всіх, хто намагався в них заглянути, щоб пізнати їхню глибину. Якби він зумів туди добратися, чи побачив би себе у тій, здавалося, незбагненній темно-сірій із голубуватим блиском глибині? Ні, це радше була немислимої глибини копальня, з якої добували невидимі і небачені скарби і яка вражала якоюсь дивною беззахисністю. Якщо ж це були озера, то найчистіші у світі, так принаймні здавалося йому. Не випадково ж він залишив про себе свідчення того, як умів закохуватися.

Він згадував, як граційно поверталася її шия, як здіймалися, наче маленькі горбики, двійко її грудей, коли вона хвилювалася. Як дивно-граційно вона бігла крізь весняний, ще зовсім юний, як йому здавалося, сад, який мав ось-ось зацвісти, сама схожа на вишеньку, яка принесла перші соковиті плоди, готова їх подарувати світові, збагатити його силою-силенною своїх ягід, кожна з яких таїла в собі новий плід. Прокіп скрипів зубами, у нього голова ходором ходила, коли він згадував про все це. Він розумів, що потрапив під досі незнану йому владу, з якою не може нічого вдіяти, від якої не може звільнитися, і через те злився ще більше. Як від обридливої мухи, відмахувався від пестощів Гертруди, які здавалися йому тепер вульгарними. Ні вилазка до барона, ні заволодіння заповітним каменем, ні поїздка в гори не могли врівноважити його.

Він ще повагався, навіть після розмови зі Слєпньовим. Минуло ще кілька тижнів — і нарешті він зрозумів, що опиратися нема сенсу. Треба їхати і виконувати свій ризикований, останній і цілком безумний план. Він знову покликав Слєпньова і, майже не криючись, виклав його Василю Петровичу. Це була, може, їхня найдовірливіша бесіда. Але саме після неї Василь Петрович раптом зрозумів, що сам він приречений. Із кількох штрихів розмови він збагнув, що тільки-но лже-Кульчинський отримає на одну чи дві ночі графиню Войцицьку в обмін на її чоловіка (якщо тільки цей план вдасться реалізувати), його, Слєпньова, негайно знищать. А може, і раніше. Таких свідків не щадять. Він потрібен був як гарантія того, що графа Войцицького віддадуть дружині, адже для неї його, слєпньовське слово все-таки щось та важило. Можливо, були в Кульчинського ще якісь плани стосовно того, як його використати, але що йому неминуче загрожує загибель, у цьому Слєпньов не сумнівався. У міру того, як вони, відбувши з Плацфельга — столиці князівства — наближалися до мети своєї подорожі, він дедалі більше ставав схожим на туго напнуту струну. Василь Петрович боявся, що не витримає, ось-ось схопиться, кинеться душити Прокопа своїми руками або просто вистрибне на ходу з карети. Він думав і про самого Прокопа, і про графиню Ядвігу, і про свою роль у цій ганебній історії. Дорогою, коли вони починали про щось розмовляти, він відповідав механічно, часто немов спросоння, а коли грали у карти, то майже завжди програвав, бо його думки були зовсім в іншому місці, там, за далекими Карпатами, посеред волинських лісів.

Отже, Прокіп Марушко вирішив так ганебно оволодіти Ядвігою Войцицькою. Звичайно, він міг її викрасти і зґвалтувати. Міг таємно привести до однієї зі своїх резиденцій і спробувати добитися її прихильності. Міг шантажувати донькою. Та глибоко в душі розумів, що тепер йому заказано і перше, і друге, і третє. Перше — тому, що він дедалі дужче закохувався в графиню.