Маска - Володимир Лис
Та навряд чи від очей молодої спостережливої жінки — а саме такою Зося й була — могли сховатися дивні зникнення її чоловіка, його несподівані мандрівки, дивна близькість його зі своїми слугами і ще деякі деталі. Та хоча б і з’ява деяких дорогих речей у маєтку, яких раніше не було. Прокіп, як міг, викручувався, він навіть якось подумав, чи не покинути своє життя під помаранчевою маскою, але зрозумів, що воно його затягнуло настільки, що зробити це буде ой як нелегко. А Зося придивлялася і дедалі дужче непокоїлася. Одне, друге, третє запитання чоловікові, одному, другому слузі. У ній прокинулася справжня жіноча цікавість. Вона почала про дещо здогадуватися. І Прокіп зрозумів — вона здогадується. А далі настав той час, коли він вирішив частково відкритися. Якось у спальні, у момент, коли її очі світилися щастям, він і вирішив «висповідатись». Він точно розрахував, коли його «сповідь» буде сприйнято якнайліпше. Звичайно, він багато чого не розповів про те, чим він займається, про своє походження, але й того, що повідав, вистачило. Зосю як громом ударило. Хоч вона й запевняє чоловіка, що кохає його таким, яким він є, та поволі замикається в собі, у своїх переживаннях, починає чахнути на очах. Вона часто молиться у сільському костелі. Якось їй здалося, що Матір Божа на іконі подивилася на неї не так, як завжди. Зося скрикує і вибігає з костелу. А за кілька місяців намагається втекти, сподіваючись добратися до батька і все йому відкрити. Хоч самого Прокопа в цей час не було в маєтку, його слуга-спільник, якому він доручив спостерігати за коханою дружинонькою, швидко наздоганяє її і, незважаючи на протести та погрози, силоміць повертає додому. Зося плаче, пробує розбити вікно, але це їй не вдається. Незабаром повертається чоловік. Він заходить до кімнати, яка стала камерою для дружини, по-справжньому збентежений.
— Краще вбийте мене, — гордо каже йому Зося.
— Про що ти, моя кохана? — смиренно запитує Прокіп.
— Я так не можу жити, — тихо, твердо, без ридань каже Зося.
Прокіп-Мечислав її не вбиває, це не входить до його планів, та й почуття нікуди не ділися. Але він саджає Зосю, по суті, під суворий домашній арешт. Вона може переходити з кімнати в кімнату, але їй заборонено виходити за поріг маєтку. І вона дедалі більше в’яне на очах. Вона намислює самогубство, черкає ножичком руку, але швидко отямлюється, адже це великий гріх — підняти на себе руку. Цілими днями сидить біля вікна, дивиться кудись далеко або візьме книжку і за цілий день не перегорне навіть сторінки. Та через кілька місяців пан Мечислав змінює гнів на милість. Він уперше приходить до дружини і тихим, проникливим голосом промовляє до неї. Це справді покаянна промова. О, він так багато передумав і перестраждав, як і вона, за ці місяці. Але він вирішив почати зовсім нове життя. Почати з чистої сторінки. Награбоване роздасть жебракам і вбогим. І він розпочне це нове життя, якщо його люба Зосенька, досі мила й люба, перед якою він так завинив, простить його.
Зося дивиться на чоловіка, який ще вчора здавався їй уособленням пекла, вірить і не вірить його словам. Та їй хочеться вірити. Життя під замком, біля вікна, її, звичайно, не приваблює. А він ось перед нею такий покірний, що навіть опускається на коліна. Врешті-решт вона каже, що прощає його, хай тільки він присягнеться найдорожчим. Прокіп, звісно, присягає. Обопільні сльози течуть рікою. За сльозами приходять палкі обійми. Обійми стають ще палкішими вночі. Знову чують стіни маєтку найсолодші, найніжніші слова. Чують солодкі стогони…
Наступного ранку їх знову бачать разом. Зося по-справжньому щаслива, дивиться на свого чоловіка, якого ще вчора ненавиділа, світлими очима і крадькома починає мріяти про те, що в неї, може, з’явиться маленька донечка, яка, звичайно, сприятиме тому, що чоловік не посміє звернути на грішну стезю. Вона дедалі більше стає схожою на себе ту, колишню, веселу, часом щебетуху, справжню шляхетну красуню.
Десь через місяць після примирення Зося виходить на прогулянку. На жаль, у чоловіка справи, але він обіцяє, як тільки закінчить якісь розрахунки, приєднатися до неї. Він обов’язково її наздожене на своєму коні. Під час прогулянки улюблений Зосин кінь Регул, якого їй подарував Мечислав, раптом наче збожеволів і поніс дедалі швидше, а потім почав збрикувати. Це відбувалося на очах селян, які саме працювали на полі. Пан Кульчинський, який вибіг із садиби на їхні крики, кинувся ловити коня, який геть збісився. Але не встиг. Регул скинув хазяйку із сідла і волочив бідолашну пані Зосю, котра застрягла ногою у стремені, ще добрих сотню метрів. Через день, не опритомнівши, вона померла. І від шоку, і від удару в голову копитом. На похороні її спотворене обличчя вкривала чорна жалобна вуаль. Коли пані Зосю виносили з маєтку, щоб назавжди віддати землі, пан Мечислав плакав, не соромлячись чоловічих сліз, і просив крізь сльози простити, що не вберіг її. Красеня-коня, який став причиною смерті коханої дружини, він застрелив на місці. Ніхто не побачив, як він дістав з-під черева коня, біля найделікатнішого місця, маленький гострий шпичак, який уткнув туди півгодини тому.
Почуття до Зосі так і не стали справжнім коханням. Але, можливо, другим справжнім коханням Прокопа Марушка була графиня Л., графиня фон Лейнбелен, яка мала ім’я, як і її праправнучка, — Рената. Їй він ризикнув розповісти про себе навіть більше, ніж Зосі Румовській, яка стала Зоф’єю Кульчинською. Але, розповівши, в очах вродливої вельможної аристократки завважив лише презирство до себе справжнього — плебея і вбивці. Навіщо він це зробив? Підозрюємо, що глибоко в душі Прокопу Марушку все життя, грішне, страшне, безпутне, хотілося зустріти жінку, яка б його покохала таким, яким він був. Не за гроші чи зі страху, не за титул і багатство. Йому хотілося відкритися тій єдиній, тій, кому він віддавав свої почуття, своє серце. На жаль! Відкритися повністю йому довелося людині, яка полювала на нього, противнику і ворогу, якого він перехитрив, але від якого також потерпів поразку. І це був уже майже акт відчаю. Треба сказати, що в Німеччині в Прокопа Марушка була ще одна жінка, яка відіграла в його долі трагічну роль. Звали її Гертруда Лемнітцер. Вона була подругою одного з німецьких спільників Прокопа. Той якось відважився привезти її до замку і показати своєму патронові, попросивши прилаштувати коханку служницею. За порушення жорстких правил конспірації цей спільник був безжалісно вбитий.
