Маска - Володимир Лис

Та після кількох місяців вагань Прокіп Марушко, який завжди обмірковував свої операції до найменших дрібниць, зважується піти на найбільший у своєму житті ризик. Він таки приїжджає на берег С тиру і кілька днів чергує у лісі, неподалік від маєтку Войцицьких. Він посилає свою людину у розвідку, та сповіщає, що служниці з маєтку люблять ходити в ліс по ягоди. Дочка, наче магніт, притягує його. Він чекає. І нарешті дочікується того моменту, коли Пелагея ще з однією служницею йдуть збирати суниці для маленької графської доньки. Він уважно стежить за ними і дочікується тої миті, коли подруги розходяться. Тоді його спільник нападає на подругу Пелагеї і прикладає їй до обличчя шматину, перед тим змочену спеціально виготовленим розчином, — на якийсь час присипляє. Ось тут Прокіп уперше в житті і виникає перед дочкою, досить наляканою такою зустріччю.

— Не бійся, — каже він, — я шляхтич із-під Луцька, їхав до князів Чорторийських. Чи не покажеш дорогу?

— Ой, та ви збилися з дороги, — сплескує долонями Пелагея, і щось давно забуте, солодке розливається тілом її батька. Він згадує голос Яринки.

Боже мій, так само, геть так само говорила Яринка. Він вдивляється в риси обличчя доньки, і, здається, туман ось-ось застелить йому очі.

— Так покажеш мені? — питає, переборовши хвилювання.

— А чого ж не показати? — каже Пелагея. — Я зараз тільки скажу Любці.

Любка, яку вже занесли в кущі далеко від цього місця, не відгукується. Відчувши щось недобре, Пелагея починає тривожитися. Прокіп дає знак своїм людям і залишається з нею наодинці.

— Заспокойся, Палазю, — каже Прокіп, хвилюючись. — Нікуди твоя Любка не подінеться. Десь відпочиває, не інакше.

— Ви-те мене знаєте? — Пелагея дивиться круглими від страху очима, і вони ясно, ой як ясно нагадують йому інші — Яринчині очі.

— Так, знаю, — каже Прокіп, і в нього трохи німіє язик. — І матінку твою знав, Яринку.

— Яринку? Боже мій, — Пелагея затуляє обличчя руками, — тільки дідусь її так звав…

— Він розповідав тобі про матір? — Прокіп уже й не приховує хвилювання.

— Так, — видихає Пелагея.

— А діда звали Панасом, правильно?

— Так, — шепоче Пелагея і, здається, ось-ось знепритомніє.

— А про… про батька він тобі… нічого не розповідав?

— Роз… розповідав…

— Батька… — Прокіп затнувся і тоді вже видихнув, — батька звали Прокопом?

— Так, — Пелагея дивилася на нього, готова ось-ось розридатися.

Уперше за багато років у цей момент Прокіп Марушко по-справжньому відчував ніжність. Ніжність, перемішану з гіркотою. Таку гірку ніжність.

— Я твій батько, — каже він.

Він зовсім не чекав такої реакції, хоч як готувався до цієї зустрічі. Пелагея скрикнула і припала до нього. Вона ридала і, наче сліпа, обмацувала його своїми шорсткими, але такими ніжними руками.

Коли донька трохи вгамувалася, вона повідала, що дід часто розказував про нього, а особливо вночі перед розлукою з онучкою, коли її забирав пан Каспрушак! Дід розповів їй про те, яким її батько був вродливим і відважним, як він помстився пані Гелені за наругу над її матір’ю. Про те, що він мусив зникнути. Тоді Пелагея й запитала, куди ж дівся батько? І дід сказав, що вірить — така людина, як Прокіп, не могла просто щезнути. Він вірить — рано чи пізно Пелагея зустрінеться з батьком. Та ніч, обставини, пов’язані з народженням, з коханням її батьків, стали для Пелагеї справжнім потрясінням. Можна лише уявити, що вона почувала, коли розлучалася з дідом, єдиною рідною їй людиною, і їхала жити до чужого, уже ненависного їй пана. Але Пелагея запам’ятала слова про батька, і вони надовго були їй рятівним маяком у цьому житті. Роки й роки вона жила надією на цю зустріч. Не раз уявляла, як це станеться. Була у цих мріях і несподівана зустріч у лісі. Ось чому вона так бурхливо зреагувала на слова Прокопа.

— Поїдеш зі мною, — сказав Прокіп, у цей момент здатний на будь-який, навіть найбезрозсудніший вчинок.

Але Пелагея попросилася трохи почекати. Якраз захворіла маленька Ядзя, донька Войцицьких, яка дуже любила свою няньку. І Пелагея не хотіла ось так несподівано покинути дівчинку, до якої теж дуже прив’язалася, лишившись сама після загибелі чоловіка.

— Добре, — сказав трохи ображений і збентежений Прокіп. — Тоді коли ж по тебе приїхати?

— Через місяць, — просто сказала Пелагея.

Він сказав дочці, що тепер він шляхтич, але попросив нічого не розповідати поки що про нього своїм господарям.

— Не скажу, — пообіцяла Пелагея, і по її твердо стиснутих вустах Прокіп зрозумів — нічого вона не скаже.

Він уявляв, як приїде до Войцицького, як попросить продати або ж віддати за давній боржок — порятунок на полюванні — його служницю. Звісно, це будуть непрості переговори, але він згоден на все. Він не знав, що Любка розповість, як на неї напав страшний ведмідь або вовкулака, а Пелагея, яка знайшла її і допомогла прокинутися, запевнятиме, що їй, напевне, привиділося. Прокіп лише провів свою рідну істоту довгим сумним поглядом, сподіваючись на швидку зустріч. Всього лише місяць. Він не знав, що йому судилося зустрітися з донькою аж через два роки. Бо вдома на нього чекав гонець, вірний Густав, який таємно пробрався з Німеччини. Він повідомив, що до князівства введені війська сусіднього Великого Пфальцу і готується анексія, тобто приєднання до сусідів. Підставою було й те, що князь Людвіг часто відсутній і начебто не приділяє належної уваги своєму володінню. Прокіп — Людвіг Другий — змушений був терміново повертатися до свого князівства, якого не хотів втрачати, вже тоді сподіваючись, що це буде його останнє і надійне пристановище. Він почав вести тривалі, нелегкі й нудні переговори з правителями сусідніх князівств, графств і королівств. Тільки наприкінці 1800 року нарешті було підписано угоду, яка бодай на якийсь час гарантувала недоторканність кордонів Анхельст-Пфальцу. Тепер він міг повернутися до Росії, дорогою відвідавши свої трансільванські володіння, де також з’явилися проблеми із сусідами. Лише влітку 1801 року він повертається до свого головного подільського маєтку, але вдома дізнається про бал у князя Любославського, отримує на нього запрошення і починає готуватися до ще однієї своєї операції. Його напад на гостей балу у князя Любославського був потрібен, бо Прокіп мав велику потребу в коштах, адже, щоб відстояти незалежність крихітного князівства, необхідні чималі гроші на хабарі і підкуп сильніших володарів сусідніх держав. Уже після балу він і збирався зустрітися з Войцицьким, переговорити з ним. Але на балу стався безпрецедентний випадок. З нього вперше зняли маску. Усе закипає