Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

Туполєв розгорнув складений навпіл аркуш, що його Валерій представив, як документ, котрий підлягає негайному ознайомленню. І обомлів.

«Шановний Володимире Ігоровичу!

Дуже прошу вас зайти в комп’ютерний сьогодні о 17–30. Нам обов’язково потрібно поговорити (по особистому питанню)!»

Підпису під документом не було. Але і без усякого підпису Туполєву було ясно. Таня! Танечка… якщо, звичайно, це не ще один розиграш Полур’янова.

Поки Туполєв замріяно перечитував записку, Андрій і Валерій зникли.

Залишалося дочекатися кінця робочого дня.

— Пані та панове! — Маргарита аж сяяла. Такою гарною Нержин її ще ніколи не бачив. — Прошу вашої уваги!

— Сьогодні вранці, добродії, розсильний фірми «Гермес-Плюс» приніс мені ось це, — Маргарита підняла над головою, щоб усі бачили, великий конверт. — Він сказав, що на вимогу замовника я мала одержати це послання саме сьогодні. Хоча замовлення було оформлено ще тиждень тому.

Шепіт, що шелестів подекуди по кутках, затих. Усі були заінтриговані.

— У конверті я знайшла рукопис, — Маргарита витягла близько двадцяти друкованих аркушів. — Читаємо: «Діана Кулагіна. Четверо моїх чоловіків». Зізнатися, я не змогла стримати своєї цікавості і прочитала цей опус цілком. Виявляється, в останні дні Діана написала щось на кшталт сповіді чи документального репортажу про те, як і чому вона розправилася зі своїми жертвами. Вона виявилася жінкою з дивовижним честолюбством: сподівалася, що в той час, як вона буде ніжитися де-небудь на Карибах, наш журнал зробить їй честь, опублікувавши цей витвір. Як же, убивця яскраво розписує власні злодіяння, попутно виправдуючи свою аморальність ще більшою аморальністю всіх навколишніх! Ну отож, добродії…

На цих словах Інга Коробова поставила перед Маргаритою велику металеву чашу з-під пуншу.

— …надіям Діани не судилося збутися. Я присуджую її до безвісті! Ніхто і ніколи не прочитає цієї людиноненависницької маячні.

Маргарита зім’яла рукопис і кинула його в чашу. У її руках клацнула запальничка, і незабаром останні спогади про звабливу жінку-вбивцю перетворилися на попіл.

— Ну от, із сумним покінчили, — продовжила Маргарита. — Але повірте, добродії, тільки заради цього я не стала б сьогодні збирати позачергове засідання Клубу.

Цієї миті високі дубові двері розчинилися, у зал увійшов Риков.

— Ми з Аркадієм Всеволодовичем повідомляємо про свої заручини, — очі Маргарити сміялися.

Запрошений джазовий оркестр гримнув аранжировку маршу Мендельсона. Маргарита й Аркадій поцілувалися. Нержин покосився на Іру. Цікаво, а як вона поставиться до аналогічної пропозиції?

Льова не міг собі дозволити з’явитися до хазяїна в такому вигляді. Той не терпів гостей у майках та шортах. Тому Льова спершу одягнувся з повним бандитським шиком: костюм-трійка, на ногах — бездоганно начищені руді штиблети, а на широких грудях — муарова краватка з діамантовою шпилькою.

Упріваючи у своїй парадній уніформі, Льова прихопив грубу шкіряну папку і виліз із машини. За його спиною беззвучно зачинилися ворота. Все було майже так само, як того кривавого світанку, коли він тікав із розгромлених володінь Кийка. Тільки на воротах стояв не уркаган Таргун, а благовидний Фелікс, не було ніякої сторожової вишки над огорожею, і вийшли йому назустріч не двоє озброєних гевалів, а Лія, секретар-референт Аршкришера, — молода жінка з риб’ячими очима. Льова знав, що охорона є, і її чимало, але, на відміну від доморослих бандитів, тутешні воліли очей не мозолити і без потреби зброєю не хизуватися.

Він запустив руку під піджак, витягуючи свій вальтер. З ледь помітною усмішкою віддав пістолет секретарці. Потім нагнувся, підкотив праву холошу і дістав крихітний чотиризарядний револьвер 25-го калібру. Це знаряддя убивства теж перекочувало в руки несимпатичної дівчини.

Потім Льова пройшов через металошукач, подібний до тих, які ставлять в аеропортах.

Ісак Аршкришер прийняв гостя в залі з каміном. Незважаючи на спеку, у каміні жевріли вуглини: хазяїн був уже в тому віці, коли старечі кістки мерзнуть навіть під жарким сонцем.

Він сидів у глибокому кріслі-гойдалці й у півмороку бібліотеки скидався на гігантську рептилію. Аршкришер повернув голову і подивився на Льову.

— Здрастуйте, хазяїне, — сказав Льова на гарному івриті.

— Здрастуй, Леве, — прихильно кивнув Аршкришер. — Як тобі сподобалася Україна?

— Кошмарна країна. Чесні урки геть перевелися, — криво посміхнувся Льова, розстібаючи змійку на папці. — Неможливо працювати.

— Ну нічого. Після смерті нашого останнього партнера там більше працювати не доведеться, — мовив Аршкришер.

Льова підійшов до хазяїна і простягнув йому документи.

— Тут усе до останнього аркуша.

Аршкришер узяв папери з такою бридливістю, немов у них недавно загортали протухлого оселедця. Не глянувши на документи, він жбурнув їх у камін. А відтак уперше з початку розмови подивився прямо на Льову.

— Я вірю тобі, Леве. Вірю, бо ти розумієш не гірше за мене: хай тільки один із цих папірців потрапить у руки моїх ворогів — і ти небіжчик. Ти ж тепер знаєш, хто я?

— Так, хазяїне. І мені це зовсім байдуже, — твердо відповів Льова. — Я заберу це знання із собою в могилу.

— Не квапся в могилу, Леве, — посміхнувся Аршкришер. — Цього разу ти потрудився особливо добре. Я оплачу твою працю сповна. Йди і відпочивай. Гроші одержиш у Лії. Я знайду тебе, коли знову знадобишся. До побачення, Леве.