Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— Ну добре, а що ще? Що свідки, зрештою?

— Зараз там працює наша бригада. Знайшли одного, сталінського сокола, котрий бачив, як Кулагіна виходила з під’їзду і сідала в білий «Шевроле». Він навіть номер записав. Орієнтування ДАІ вже дали.

— Треба оголошувати розшук. Вона щонайменше свідок одного убивства й одного замаху на життя.

— Звісно. Але сам розумієш, що ми зможемо поставити її на розшук тільки завтра. А до завтра, може, вона ще сама з’явиться.

У цей момент задзвонив телефон. Туполєв узяв слухавку.

— Алло? Так, я. A-а, не очікував. Звичайно. Записуйте адресу…

— Дзвонив Сергій Нержин. Якщо пам’ятаєш такого. Говорить, має якусь цінну інформацію. Зараз приїде.

Поки чекали Нержина, Туполєв подзвонив у лікарню і поцікавився щодо Андрія. Там відповіли, що перша операція пройшла успішно, але незабаром має бути друга. Андрій поки що до тями не приходив.

Нержин приїхав не сам. З ним була Іра Голубева. Жіноче товариство дещо поліпшило настрій слідчих. Надія Семенівна заварила каву, дістала печиво і бісквіти та делікатно усамітнилася у своїй кімнаті.

— Отже, добродії, — почав Нержин, — настав час відкрити вам нашу маленьку таємницю. Клуб зразкових чоловіків провів бліц-розслідування по фірмі «Сибірське хутро». Нам тепер відомо, чому Коржу вигідна смерть Рикова. А ще ми знаємо, де Корж зберігає свої основні капітали.

Спочатку Нержин розповів про родовище топазів і заповіт Рикова. Про Марину Солянську, яка по смерті чоловіка стане власницею контрольного пакета акцій «Золотого кореня». Потім — про перекази по роздутих кошторисах на рахунок фірми «Кетер».

Він розклав на столі фотографії та виписки з архівних матеріалів.

— Сьогодні нам удалося з’ясувати, що батько Аршкришера, директора фірми «Кетер», — не той, кого із себе вдає. Він узагалі не єврей. Він румун.

Витримавши паузу, він продовжив:

— Він військовий злочинець. Його справжнє ім’я — Антон Симиреску. В роки війни у чині унтер-офіцера служив у румунській військовій поліції, у складі частин, що окупували Одесу. Досьє, зібране на Симиреску в повоєнні роки держбезпекою НДР, свідчить, що він брав участь у сімох масових розстрілах, причому трьома з них керував особисто. Коли Румунія вийшла з війни, втік у Німеччину. Симиреску непогано знав і німецьку, і російську, тож його взяли у розвідшколу абверу. Там, уже в останні дні війни, він зробив собі паспорт на ім’я Генріха Вальдштоффена, шкільного вчителя. Але втекти на Захід йому не вдалося, і він був змушений лягти на дно в радянській зоні окупації.

У 1953 році його все-таки заарештували. Але тут вибухнуло Німецьке повстання, і йому пощастило втекти разом із чоловіком на прізвище Аршкришер. Їм удалося проникнути в канцелярію військової комендатури. Подробиць ми не знаємо і знати не можемо. Цілком імовірно, Симиреску й Аршпкришер заволоділи своїми документами, що знаходилися в канцелярії. Найдивовижніше, що в умовах «залізної завіси» він умудрився просочитися в Радянський Союз, натуралізуватися тут під прізвищем Аршкришер, обзавестися сім’єю. Але Корж його таки вичислив.

— Корж? — Туполєв так заслухався історією румунського унтера, що зовсім забув про те, до чого обіцяв підвести Нержин свою розповідь.

— Так, саме Корж. Він до перебудови, цілком імовірно, працював у КДБ чи у військовій прокуратурі. Я його знаю по публікаціях як великого фахівця у сфері військових злочинів. Моя версія така: у якийсь момент Корж по тоді ще засекречених архівах міг вийти на слід Симиреску-Аршкришера. Але, коли зібрав на нього компромат, не став здавати його. Корж вирішив використати інформацію собі на користь. Скоріше за все, він зволів дочекатися, коли Аршкришери емігрують в Ізраїль і заведуть там свій бізнес. Відтак відкрив Аршкришерові свої карти. Звичайно, керівник фірми «Кетер» — не сам Симиреску, а його син. Але це байдуже. Уявіть собі, що значить для людини, яка живе в Ізраїлі, викриття в тому, що його батько в роки війни розстрілював євреїв. Зрозуміло, родина Аршкришерів готова на будь-яке співробітництво з Коржем, аби їхня похмура таємниця залишилася таємницею назавжди.

— Нічого собі, — мовив Валерій. — А ви цілком упевнені в тому, що Симиреску й Аршкришер — одна особа?

— Абсолютно. В архіві ми знайшли фотографії Симиреску. На жаль, для того, щоб їх скопіювати, потрібно дочекатися понеділка й одержати спеціальний дозвіл. До речі, є там і відбитки його пальців. Але і без цього Іра не дасть збрехати: незважаючи на те, що роки сильно змінили Симиреску, його легко впізнати по фотографіях, зроблених кілька днів тому.

— Ви зробили неймовірне, Сергію Миколайовичу, спасибі, — подякував Туполєв. — А тепер у мене є одне запитання до Іри. Скажіть, ви не знаєте, де нам шукати Діану Кулагіну?

— Удома, напевно. А завтра — у редакції, — сказала Іра. — А що таке?

Туполєв і Полур’янов перезирнулися. А потім розповіли Нержину та Ірі про все, що відбулося за останню добу.

Коли вони вийшли надвір, сутінки тільки підступали до міста. Нержин відчував, що хвилюється, як восьмикласник.

— Іро… Можу я запросити тебе на вечерю?

Іра пирснула сміхом.

— Знаєш, Сергійку, я щойно думала над тим, чи не збентежить тебе, якщо я запропоную сходити куди-небудь посидіти.

— А чому я маю бентежитися? — здивувався Нержин, заводячи машину.

— Ну, знаєш, є такі надто мужні чоловіки, які вважають образливим, коли їх кудись запрошує жінка.

— Дурня яка. Мені навпаки, дуже подобається, коли жінка мене