Клуб зразкових чоловіків - Олександр Медведєв

— А тебе що, завжди запрошувала на білий танець саме та, яка тобі подобалася?

— Завжди, — збрехав Нержин. — Ну, майже завжди. Так куди ти мене запрошуєш?

— Ну ти нахаба! — вигукнула Іра. — Тому я запрошую тебе до себе додому. По правді сказати, терпіти не можу ресторанів.

Її однокімнатна квартира знаходилася на п’ятому поверсі дев’ятиповерхівки з непрацюючим ліфтом.

Незважаючи на скромні розміри, квартира Нержину сподобалася. Усе тут було просто, затишно і зі смаком.

Іра смажила м’ясо. Сергій, який зголосився допомогти, тепер заливався сльозами над цибулею. Ніж був зовсім тупий. Нержин про себе відзначив, що чоловік сюди давно не заходив. Принаймні, надовго не затримувався.

Ніж зіскочив і полоснув його по великому пальцю. Цибуля миттєво почервоніла.

— Чорт, — прошипів Нержин.

— Що таке? — Іра неабияк стривожилася.

Сергій відвів руку подалі, щоб кров не потрапила на штани.

— Бігом у ванну. У мене там аптечка.

Іра дбайливо перебинтувала його палець.

— Не боляче? — ніжно запитала вона.

Нержин торкнувся її щоки. Іра ледь помітно здригнулася, але не відсахнулася.

Він поцілував її і зрозумів, що вечері не буде.

М’ясо смажили вночі. Пили кагор із чашок і дивилися одне на одного так, немов зустрілися після п’ятдесяти років розлуки.

— Послухай, я вже давно хотів сказати, що коли побачив тебе там, біля свого будинку, я подумав, що ніколи не бачив гарнішої дівчини.

— Ніколи? — серйозно запитала Іра, запускаючи пальці в його цупке волосся на потилиці.

— Ніколи.

— А я, напевно, довіку шкодуватиму, що не бачила твого обличчя в той момент, коли ти знайшов мене.

— Це було щось таке, — Нержин скроїв гримасу.

Іра розсміялася.

— Брешеш. Таке обличчя в тебе було сьогодні у ванній, коли ти набрався духу, щоб поцілувати мене.

— Але тоді, біля свого будинку, я теж вагався з поцілунком, — знизав плечима Нержин.

— А тепер ні, — додав він і ніжно поцілував мочку її вуха.

Оксана додержала обіцянку.

Ілля Яровецький подзвонив Туполєву о чверть на восьму, коли той ще дивився останній тривожний сон.

— Ви Куколєв? — запитав Яровецький, дещо заїкаючись.

— Моє прізвище Туполєв. Через «Т» — Тетяна, і «П» — Петро, — поправив Туполєв, відзначаючи про себе, що прокидатися з ім’ям Тетяна на вустах — гарний знак. — 3 ким я говорю?

— Я фотограф. Мені дружина сказала, що…

— Авжеж, пам’ятаю. Скажіть мені, у вас є фотографії з весілля, що проходило в ресторані «Італійський гриль» двадцятого червня?

— Так. Якщо вам потрібно, я можу їх надрукувати. У мене залишилися негативи. У лабораторії, де я працюю.

— Мені потрібно. Причому якомога швидше. Коли ви виходите на роботу?

— Я вже там. Приїжджайте. Студія «Професіонал», може, знаєте? Це недалеко від вас.

— Зараз буду! Обов’язково мене дочекайтеся!

Поклавши трубку, Туполєв кинувся до ванної.

Швидко поголився, абияк почистив зуби зелено-червоною пастою з їдким запахом. Як запевняла Надія Семенівна, стоматолог із двадцятип’ятилітнім стажем, ця паста відмінно зміцнювала ясна. Хутко одягся і вискочив у передпокій. Коли він зашнуровував правий черевик, з кухні вийшла Надія Семенівна з паперовим пакунком у руках.

— Доброго ранку, синку, — вона простягнула пакет з бутербродами.

Мати встигла звикнути до того, що коли вранці синові дзвонять по роботі, сніданок можна не готувати. Туполєв лунко цмокнув матір у щоку і, на ходу зачісуючись, прожогом вискочив із квартири.

Студія «Професіонал» мала фешенебельний виставковий зал, величезний майданчик для зйомок і потужну фотолабораторію. Виявилося, що першу половину дня Ілля Яровецький працює тут у відділенні фотодруку, а вечорами промишляє весільною «халтурою». Крім Іллі, субтильного високого шатена років двадцяти п’яти, у лабораторії не було нікого.

— Я тут поки що найменш досвідчений. От і стараюся більше за інших, — пояснив Ілля.

Туполєв почувався після вчорашніх подій на грані нервового зриву. Не було більше сил вести дізнання з колишньою докладністю, бути чуйним з людьми, які надають слідству допомогу. Він почувався роботом, зібраним для того, аби добувати й обробляти інформацію.

От чому він категорично відмовився від кави і жодного разу не усміхнувся. Всю розмову з Іллею вів у формі твердого допиту і був скупий на слова.

— Ви можете показати негативи?

— Можу. Звичайно я віддаю негативи замовникам, але цього разу вийшло інакше, — Ілля підійшов до драбини, яка забезпечувала доступ до високих антресолей із пронумерованими шухлядками.

— Чому саме цього разу вийшло інакше?

— По-перше, замовники