Маска - Володимир Лис
5
Наприкінці п'ятдесятих років XVIII століття, якраз у розпалі Семирічної війни, вищий світ Австрійської імперії потряс процес про шлюбне розлучення, який затіяла графиня Регіна Естерхазі. Сама вона походила з багатого і знатного австрійського графського роду Руффенштауфенів. Десь у середині сорокових років вона вийшла заміж за молодого трансільванського графа Тібора Естерхазі, який тоді якраз приїхав до Відня і почав його опановувати. Граф Тібор був не лише молодий, ставний, а й багатий та вродливий особливою східною красою. Казали, що його предки були начебто десь із Персії. Цей роман закінчився тим, що незабаром граф Тібор і графиня Регіна були заручені, а за кілька років вони, вже як чоловік і жінка, поїхали у замок графа, який знаходився у Трансільванських Карпатах (або Альпах, як там називали гори за зразком Швейцарських Альп). Там, у володіннях графа, графиня Регіна народила спершу дочку, а потім сина. Вона повністю віддалася сім'ї. Але по кількох роках графиня Естерхазі раптом виявила, що її чоловік захопився служницею, котра також народила йому сина. Служниця була молода й гінка, мала очі чорні, як смола, і могла збити з пантелику будь-кого. Але, на відміну від багатьох високопоставлених осіб, які крізь пальці дивилися на амури своїх чоловіків із челяддю, графиня Регіна не стала терпіти. Вона не зважила на умовляння чоловіка, який згодився відіслати свою пасію куди завгодно разом із її нащадком. Графиня Регіна покидає замок і їде до Відня. Вона забирає із собою дітей і, лишивши їх у столиці, звідти прямує до Рима, де добивається аудієнції у Папи, а добившись, подає йому прохання про розлучення. Чи то врода графині, чи смуток у її очах, чи її палке благання так вплинули на найсвятішого отця, але дозвіл на розлучення він дав. Даремно граф Тібор Естерхазі приїжджав до своєї дружини і навіть привселюдно на колінах умовляв простити його. Графиня була невблаганна. Більше того, вона добилася, що, крім майнової компенсації, яка була теж не маленька, їй дісталася та сама кріпачка, служниця-коханка разом із графським сином. Ні, графиня не стала знущатися з неї або якось вкорочувати життя нещасній, яка зазіхнула на її благополуччя. Вона просто заслала суперницю до глухого гірського сільця, яке належало їй, повеліла спорудити маленький будиночок і видати спокусницю заміж за вдівця-селянина. Тож нелегке життя і невідомість колишній служниці та її незаконнонародженому нащадку були гарантовані.
Граф Естерхазі спробував ще раз одружитися, він довго шукав собі підходящу кандидатуру і нарешті знайшов. Але нова дружина незабаром померла, дітей у них не було. Графиня Регіна вдруге заміж не вийшла, присвятила своє життя вихованню дітей. Її донька, коли виросла, доволі швидко стала дружиною багатого німецького барона фон Везенрейца. А ось одруження сина колишня графиня Естерхазі, яка повернула собі прізвище Руффенштауфен, не діждалася і померла в рік початку французької революції і великих європейських потрясінь, тобто 1789 року. Вона, кажуть, намагалася писати мемуари, але перед самісінькою смертю спалила у грубці два товсті зошити.
Син її виріс розбещеним, з вітром у голові, таким собі розпутним красунчиком. На ньому відбився і характер батька, і те, що мати дмухнути не давала на нього, ставши майже його рабинею. І вона сповна пожала плоди такого виховання. Уже другого дня після похорону матері він подався до віденських куртизанок, які швидко втішили його. А втім, що й казати, врода і маєтність приваблювали до нього осіб обох статей із знатних сімей. І чого там приховувати, смерть рідної муттерхен, яка віддавала йому і душу, і серце, була на його совісті. Річ у тім, що за рік до її смерті помер її колишній чоловік, з яким вона не підтримувала жодних стосунків і якого намагалася викреслити не тільки зі свого життя, а й зі своєї пам’яти. До Відня приїхав управитель графа Естерхазі і привіз його заповіт, де чорним по білому було написано, що його законний син Ференц стає його законним спадкоємцем і власником родового замку та всіх належних графові сіл та маєтків (а таких виявилося аж цілих сім), також пасовищ і навіть соляної копальні. Ця спадщина була якраз до речі, бо син жив на широку ногу, і, можливо, серце графині здригнулося б від такого благородства її колишнього чоловіка. Але був у заповіті один пунктик, прийняти який свавільна графиня Руффенштауфен не могла. Вона пожбурила геть заповіт, потім підняла й порвала. Річ у тім, що її син разом із замком та іншим багатством (доньці графа Естерхазі виплачувалася грошова і при тому теж чимала компенсація) повинен був отримати і графський титул, тобто знову стати графом Естерхазі, без цього заповіт не набував чинности. Але саме цього графиня фон Руффенштауфен допустити не могла, її ж син, що мав другий примірник заповіту (очевидно, граф передбачав, що всяке може статися), вирішив інакше. Він, довго не думаючи, прийняв і заповіт, і титул. Відбулася досить гучна і неприємна розмова, яка переросла у чи не першу велику сварку, але синок не відступив. Між ним і матір'ю пробігла чорна кішка. Графиню після цієї сварки спостиг нервовий розлад, вона впала в чорну меланхолію, не хотіла нікого бачити, а роком пізніше померла.
Незабаром після цього Ференц Естерхазі почав упадати за графинею Л., тобто графинею Лейнбелен. Тут він на свою голову і познайомився з князем анхельст-пфальцським, тобто Прокопом Марушком. Прокіп після одного зі щедрих частувань графа дізнається про досить істотну для себе деталь. Виявляється, новоспечений граф Естерхазі ніколи не був у своєму родовому замку. Мандрівка до якоїсь Богом забутої діри в горах, та ще і в небезпечній Трансільванії, поряд із турецьким кордоном, який часто порушували бусурмани, була не для розманіженого графа Ференца. Він цілком задовольнявся тим, що двічі на рік приїжджали управитель замку або його помічник і привозили потрібну суму грошей та звіт, до якого він і не заглядав. Прокіп дізнається саме про те, що його цікавило: окрім цих двох служителів замку,
