Злий - Леопольд Тірманд
— Дуже гарно ти це розповів, Сюпко, — промовив вищий. Він замовк, мабуть, щось міркуючи, потім заговорив:
— Слухай, Сюпко, ти казав про нову повістку до міліції, правда? Отож у міліції ти цього разу скажеш так: того пана небіжчика кинули під поїзд. Просто схопили за одіж і кинули під локомотив. Зрозумів? А якщо тебе там спитають, чому ти цього відразу не сказав, скажеш, що боявся. Що ти залізничник з Варшавського вузла, отож знаєш деякі речі і таке, про що волієш краще не говорити, бо навіщо ж самому потрапляти на рейки під колеса, правда?
— Це пра-авда!.. — захлинувся від жаху Сюпка, мов зачарований, вдивляючись у високу постать.
— Бачиш, братіку, ми розуміємо один одного. Ти знаєш, що були такі, котрі кидали людей під поїзд, правда ж, Сюпко? Такі дуже злі люди… особливо на лінії Зомбки — Воломін; хоча це далеко звідси, але ж вони могли перекинутися й на цю лінію? Хіба ні? І тут колись були: пам'ятаєш такий номер в Юзефові?
Сюпка відчув, як волосся наїжується у нього на голові й холодний піт тече по спині. Це правда! Він працював вісім років на Варшавському вузлі і дещо знав про такі справи. Був такий номер в Юзефові, це правда! Злий чоловік! ЗЛИЙ.
Пане начальнику, — видушив він з себе, — може, так і було… Я вже нічого не знаю. Я міг би недобачити… Цей ЗЛИЙ… о боже, такий усе може…
— Радий, що ми зрозуміли один одного, пане Сюпко, — промовив високий медовим голосом, — бо якби ви цього не зрозуміли, я змушений був би вам розтлумачити інакше. Болючіше… — Медовий голос зазвучав такою жорстокою погрозою, що Сюпка зовсім розгубився: він перестав навіть розуміти, кого ж йому, власне, боятися.
— Ну! — промовив вищий, начебто збираючись іти.
— Пане начальнику, — заговорив Сюпка поспіхом, переборюючи страх. — Ці пани, які тут зі мною їхали… супроводили мене… знаєте, пане начальнику… зовсім нова шапка й портфель… так, так… Шкіряний портфель при цій оказії чорти взяли. Я розумію, що ці пани поспішали, але ж портфель… Старий, зношений, але шкіряний, — брехав Сюпка з натхненням, бо портфель був брезентовий і належав синові, який недавно скінчив школу.
Високий вийняв з кишені банкноту й кинув Сюпці: в каламутному півмороці залізничник побачив п'ятсот злотих.
— Це дуже злий чоловік, — вигукнув Сюпка з відданістю й запобігливістю неофіта, і раптом його охопив облудний страх.
«Навіщо мені ці гроші? — думав він перелякано. — Не хочу я цієї монети!»
— Нехай його відвезуть, — наказав високий плечистому, потім повернувся й пішов у напрямі вуличних вогнів.
Він ішов беззвучно, на товстих підошвах з індійської гуми, заховавши руки в кишені, похилений і замислений. Плечистий свиснув, і з тіні неподалік вихопилося чотири постаті.
— Заберіть його, — наказав плечистий, показуючи на Сюпку.
Чотири постаті рушили хистким кроком до Сюпки, який благально простягши руки вперед, загукав: «Я сам…», потім поспіхом позбиравши здерте з голови шмаття, знову старанно замотав ним собі голову.
— Дуже інтелігентний чоловік, — схвально зауважив на не злегка шепелявші голос. — Ну, хлопці, вгору його!
Плечистий побіг за високою постаттю, яка прямувала її напрямі иулиці.
— Геніально! — промовив він тихо, але розчулено, комли вони зрівнялися, — Геніально, пане голово! Що за мова! Що за гра!
— Крушино? — спитав Меринос, — ти ж сам цього не зробив, правда? Хто це все так спритно скомбінував?
— Шая, — відповів Крушина з гордістю, — такий собі Шаєвський. Мій секретар. Все злагодив, довідався про цього Сюпку, привіз мого як треба. Ну, що?
— Шая… — повторив Меринос, наче бажаючи запам'ятати це прізвище. — Очевидно, хлопець з головою.
— Ноги в мене пече від цієї шкіри, — поскаржився Крушина, показуючи на свої черевики, — так парить це свинство. Ну й фортель пан голова вигадав, як золото. Геніальний!
— Вигадав? — всміхнувся Меринос. — Ти так думаєш? Потім він замовк, відчинив дверцята машини і вже не обізвався й словом, поки вони їхали. Чоло йому перетяла глибока борозна.
— Це тут? — спитав високий кремезний чоловік із засмаглим, поораним зморшками обличчям.
— Тут, — відповів щуплий молодий чоловік в окулярах і постукав у двері з написом: «Редакція міського життя». Відчинив їх, гукнув у просторінь кімнати:
— Кубо! Займися паном. Це до вас.
Високий кремезний чоловік зайшов до кімнати й обережно причинив за собою двері.
В кімнаті сиділо двоє: заглиблений в читання купи газет чоловік середнього віку, в костюмі кольору хакі, з закачаними рукавами та молодий блондин, який лежав на столі, спершись ногами об калорифер, і просто з пляшки жадібно пив кефір. Почувши слова юнака в окулярах, блондин сів і повернув до прибулого веснянкувате, неймовірно змучене обличчя.
Чим можу служити вам, пане? — спитав він голосом, в якому звучала страшенна втома.
— Отож так… бачите, пане редакторе… — почав прибулий.
— Прошу, сідайте, пане, — перебив Якуб Вірус, тужно поглядаючи на свій недопитий кефір.
Прибулий витяг срібний портсигар з гравірованими підписами на кришці й почастував Кубуся.
— Власного виробу цигарки, — похвалився він. — Прошу, пане редакторе.
Куба взяв довгу сигарету з мундштуком і простяг запаленого сірника.
Моє прізвище, — вже впевненіше почав засмаглий чоловік, — моє прізвище Жичливий. Францішек Жичливий.
— Дуже приємно, — відповів Кубусь.
— Я член правління кооперативу «Мазовецькі суниці», — заявив прибулий Кубусеві, — це городній кооператив. Отож, пане редакторе, ми організуємо ярмарок.
Очі Кубуся перестали сентиментально блукати по розпочатій пляшці кефіру й стали проникливо й чуйно вдивлятися в покреслене зморшками засмагле обличчя Жичливого.
— Це дуже цікаво, — поволі промовив Кубусь. — Я вас слухаю, пане Жичливий.
