Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– А Мар’яна? – глухо запитав Менчиць.
– З Мар’яною було складніше. Можливо, я обрав не ту дівчину, – він подивився крізь Тараса Адамовича, опустив голову.
– Навіщо? – запитала Міра. – Навіщо це все?
– Я… не впевнений, що ви зрозумієте, – він вибачливо усміхнувся, – але я спробую. Не переконати вас, – він різко хитнув головою, – і не виправдати себе. Пояснити необхідність боротьби з тим, на порозі чого ми стоїмо.
Художник говорив, а вони стояли і слухали, не обмінюючись поглядами чи репліками, намагаючись почути хоч щось, схоже на підказку.
Вперше він побачив ламані рухи нової хореографії Броніслави Ніжинської в балеті «Горбоконик». Це був старий балет, поставлений ще Сен-Леоном на музику Пуні. Пізніше його відновив на сцені Петіпа. Ніжинська була закохана в цей балет, бо колись танцювала в ньому русалку на острові Цар-дівиці. Вацлав Ніжинський танцював Івана, який не сходив зі сцени усі п’ять актів, повинен був не тільки танцювати, а й демонструвати невичерпні багатства міміки. У Києві Ніжинська танцювала Цар-дівицю, але кілька разів віддавала роль кращим балеринам. Спочатку в ролі Цар-дівиці він побачив Наталю.
– Я помітив прозорий серпанок її хореографії. Здається, я відчував її навпомацки. Це був не той балет, який я знав. Гадаю, це був не балет. У балеті акцент – на позі, яку приймає балерина. В балеті Ніжинської акцентів немає. Це складно відчути, коли дивишся класичну виставу, але в невеличких експериментальних етюдах – я бачив це. Я задихався, коли бачив це. Такі етюди танцювали її кращі балерини.
Його обличчя виражало біль, він стояв біля вікна, похитуючись. Здавалось, говорив не з ними – з самим собою. Щось пояснював, про щось сперечався. Тарас Адамович уважно стежив за художником, нічого не запитував, просто слухав.
– Ламані рухи, неоковирні помахи руками. Акробатика, а не балет – ось, що вона створювала. Невагомих, повітряних лебедів вона замикала у рамках дивних поз. Віра…
Він звів погляд на Міру, знов опустив очі, і сказав:
– Віра якось сказала мені: Ніжинська вважає, що сам рух має стати актом мистецтва. Але в тому, що вони танцювали, я не бачив мистецтва.
– Але до чого тут балерини? – запитав Менчиць. – Якщо вам не подобалась хореографія, то чому ви не висловили своє невдоволення Броніславі Ніжинській?
– Ви не розумієте, – усміхнувся він, – річ саме в балеринах. Це вони підносять до рівня мистецтва її хореографію. Кращі балерини перетворюють дике експериментаторство на балет. Він може не подобатися, викликати незрозумілі емоції, але нерідко не надто чуттєва до нюансів юрба може аплодувати. Завдяки їхньому таланту Ніжинська показує вакханок – і вони вражають. Майстерність балерин може обманути людей – і не раз обманювала. Я хотів показати… Я просто хотів… показати. У їхніх пошуках немає мистецтва. Вони шукають безодню. Вони вже майже пірнули в неї. То не мистецтво – темрява. Я рятував… Я рятівник…
Титулярний радник Репойто-Дуб’яго стомлено подивився на колишнього колегу. Тарас Адамович щойно закінчив свою розповідь, чекав відповіді. Олега Щербака арештували в домі Гінзбурга і лишили під вартою у приміщенні розшукової частини для проведення допитів.
– Рятівник? – перепитав начальник розшукової частини, коли почув останню репліку колишнього слідчого Галушка.
Тарас Адамович стомлено стенув плечима. Не відповів.
– Мовчить?
– Навпаки. Говорить забагато. Усім, хто готовий слухати. Однак зовсім не те, що ми хочемо почути.
Художник говорив про балет і Ніжинську, свої картини і Сергія Назимова, який купив їх, сестру Віри Томашевич і свою бабусю. Мовчав тільки про те, куди сховав дівчат.
– Тарасе Адамовичу, – підсунув до нього теплу чашку з чаєм титулярний радник, – що не так?
– Усе не так, Олександре Семеновичу. Ти ж і сам бачиш.
– Бачу. Він не вбивця. Навіть у тому збудженому стані, в якому зараз перебуває. Він не міг убити.
– Але зізнався, що одна з дівчат мертва.
– Ти розумієш, що це означає? – запитав Репойто-Дуб’яго.
Тарас Адамович кивнув.
– Що робитимемо?
– Я поговорю з ним. Ще раз.
Обшарпана кімната, самі голі стіни. Посередині стіл і два стільці. Арештованого привели жандарми, посадили на стілець. Тарас Адамович зайшов у кімнату за хвилину, акуратно причинив двері. Сів навпроти давнього знайомого, ковзнув поглядом по прим’ятому піджаку, завважив не надто акуратні пасма волосся, несвіжу сорочку. Дивно, але навіть у такому вигляді Щербак зберігав шарм і елегантність. Витонченість Париса таїлась у довгих пальцях, у глибині очей, у вивірених жестах, коли він відкидав волосся з лоба чи клав руку на стіл.
– Ви знову хочете щось спитати, Тарасе Адамовичу? – промовив він.
– Так. Одне запитання.
– А ви зможете відповісти на моє?
– Запитуйте.
– Коли ви здогадались, що це я? Коли вперше виникла підозра?
Тарас Адамович уважно подивився на нього.
– Як гадаєте?
– Майже відразу. Тоді, в перший день нашого знайомства. Я повернувся додому і не міг позбутися нав’язливої думки про те, що щось не так. Думав, що ви чомусь не вірите мені. В чомусь підозрюєте. Але я не міг пояснити собі, чому. Відганяв ці думки, як шкідливі. Але знов згадував вираз вашого обличчя. Чому? Я припустився помилки?
– Так. Майже непомітної.
Художник уважно вдивлявся в його обличчя. Слідчий пояснив:
– Ви сказали, що домовились з Вірою зустрітися в Шато де Флер біля розарію. Однак із середини серпня розарій реконструюють, у парку на тому місці тоді було будівництво й багнюка. Я знав про це, бо сам любив гуляти біля розарію – це мало не єдине місце, заради якого я вибираюсь із свого саду в місто. Варення з пелюсток троянд і яблук – це щось неймовірне, однак найкращі троянди й найдухмяніші яблука нечасто дозрівають в один і той самий час, – він замріяно подивився повз арештованого, потім повернувся до нього, промовив:
– Мені здалось дивним, що ви нічого не сказали про те, що розарію більше немає. За вашими словами, ви простирчали там цілий вечір. Невже
