Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Аргументів проти її слів Тарас Адамович не мав. Ще раз нагадав:

– Ні на крок, Міро. Ви обіцяли, пам’ятайте про це.

Вона більше не промовила й слова, хоч запитання крутилось у неї на язиці. Здавалось, що слідчий чогось остерігається. Але чого саме? Змовчала. Дозволила допомогти їй сісти у автомобіль, завмерла на задньому сидінні поруч із Тарасом Адамовичем. Автомобіль рушив – їхали швидше, аніж дозволяли правила руху на вулицях, однак поруч з водієм сидів начальник розшукової частини Київської міської поліції. Його автомобіль навряд чи зупинять, нехай він і розлякав би на вулиці всіх коней.

– Якби ми поїхали трамваєм, Міро, то змогли б помилуватися краєвидами Реп’яхового яру, – спробував хоч на хвилину відволікти дівчину від страшних думок Тарас Адамович.

– І це мало не остання можливість цього року, – не обертаючись, усміхнувся водій. – Трамваї проїжджають там тільки влітку. Це чи не остання можливість цього року. Маршрут через Реп’яховий яр – літній.

Від Володимирської вони доїхали до Львівської площі, рушили Львівською вулицею, що переходила у Велику Дорогожицьку. Коли повз них промайнули церковні куполи, Тарас Адамович кивнув:

– Тут трамвайний маршрут № 20 перетинається з маршрутом № 13, – він усміхнувся і додав:

– Коли Олег Щербак написав мені свою адресу на Гоголівській, я подумав – о, це так зручно, я просто сяду на 13-й трамвай і під’їду до потрібної вулиці. Хтозна, не виключено, що саме зручність двадцятого маршруту сприяла вибору квартири. Врешті, це єдиний маршрут, що сполучає Лук’янівку з Кирилівською площею. Ви колись їхали трамваєм через Реп’яховий Яр, Міро?

Вона заперечно хитнула головою.

– Дарма. Київська Швейцарія, неймовірні краєвиди. Трамвайний маршрут № 20 доволі протяжний, пасажирів, що катаються ним, контролерам запам’ятати неважко. А впізнати по фото в профіль та анфас – набагато простіше, ніж за малюнком, нехай і найталановитішого художника. Один з контролерів пригадав, що наш спільний знайомий тричі на тиждень катається трамваєм від Гоголівської до Куренівської, кілька разів його бачили навіть з бабусею – поважною пані, яку дбайливий онук віз у візочку. Контролер навіть допомагав підняти візочок у салон трамваю. Останнього разу онука з бабусею бачили наприкінці літа, хоч контролер і не зміг згадати точної дати.

– Але ж… – прошепотіла Міра, – бабуся Олега померла, ще коли він навчався в Рисувальній школі Мурашка… Він сам сказав мені, – вона завмерла і повернула обличчя до Тараса Адамовича. Колишній слідчий кивнув у відповідь на її думки і сказав:

– Особливість 20-го маршруту київського трамвая ще й у тому, що він проїжджає Хрещатик. Погодьтеся, це надзвичайно зручно, особливо, якщо вам доводиться повертатися до Куренівської площі з Інтимного театру.

Дівчина мовчала, Тарас Адамович вів далі:

– Я розпитав контролера про те, як виглядала бабуся. На жаль, він не міг пригадати нічого, окрім сивого волосся, величезного капелюха, густих брів і кількох бородавок на зморшкуватому обличчі. Найцікавіше, що онук просив не збудити бабцю, бо вона щойно задрімала.

– Ви гадаєте…

– Так, гадаю, що вправний художник-гример може перетворити обличчя юної балерини на обличчя бабці, особливо, якщо додасть кілька яскравих акцентів, які відволікатимуть увагу глядача.

– А зморшки?

– Певно, намалював. Запитаємо в нього, коли повернемось до розшукової частини, Міро. І я дуже сподіваюсь, що повернемось ми не з порожніми руками.

Вусатий слідчий разом з Менчицем зустрів їх на Куренівській площі. Відрапортував Репойто-Дуб’яго. Міра почула уривки фраз, краєм ока помітила зосереджений вираз обличчя молодого слідчого, зрозуміла тільки те, що поліціянти чекали на них.

– То починайте, – сердито кинув Репойто-Дуб’яго.

Що саме вони мали почати, Міра дізналась вже згодом, коли Тарас Адамович докладно пояснив їй суть операції й причини свого занепокоєння. Тоді ж вона не зрозуміла, що змінилось на площі після наказу начальника розшукової частини, не помітила короткого жесту вусатого слідчого. Навіть те, що він був слідчим, вона знала лише тому, що бачила його в приміщенні розшукової частини раніше – на Куренівську площу поліціянти прибули в цивільному одязі.

– Вони опитали перехожих і жителів найближчих будинків, – сказав їй Тарас Адамович.

Потрібний дім знайшли швидко – будівля з жовтої цегли на північному заході від площі. Велике подвір’я за високим парканом, акуратний садок – як доповіли поліціянти. Автомобіль титулярного радника зупинився за кілька десятків метрів від місця обшуку. Міра сиділа у закляклій позі, майже оглушена стукотом власного серця. Подумки шепотіла якусь давню молитву, постійно повторюючи Święta Maryjo, Matko Boża. Тарас Адамович повернувся до неї і мовив:

– Міро, залиштеся з паном Менчицем. Ні кроку від нього. Я повернусь, як тільки зможу.

Вона не почула його слів, зрозуміла тільки, що він має піти, а вона – лишитись. Коротко кивнула, бо відчула, що навряд чи знайде зараз сили, аби стати на ноги. Менчиць лишився біля авто. Репойто-Дуб’яго вийшов услід за Тарасом Адамовичем.

– Як у добрі старі часи, – усміхнувся він до колишнього колеги. А далі вона бачила, як вони зникли за високою дерев’яною хвірткою, з-за якої виглядав будинок з жовтої цегли. Біля хвіртки лишився чергувати один з поліціянтів. Мірі здалось, що час перетворився на липку тягучу рідину і повільно потік повз неї, перетворюючи все навколо в мішанину зі звуків, запахів і відчуттів.

На дереві озвалась ворона, рипнула хвіртка, як у саду Тараса Адамовича. Десь загавкав собака і його гавкіт підхопили інші з різних дворів уздовж вулиці. Вона раптом відчула, що страшенно змерзла, побіліли навіть кінчики пальців, хоч вона сиділа в авто в пальті. Видихнула морозне повітря, перед очима замайоріли плями. Вона раптом згадала, що не може пригадати, коли їла востаннє, роззирнулась у машині і помітила обличчя Менчиця, що схилився над нею. Десь здалеку, ніби за кілька десятків метрів, почула його слова:

– Міро, вони знайшли вашу сестру. Вона жива. Все добре… Друга дівчина теж.

Ніби здалеку почула свій голос, що промовив:

– Дякую…

Вона не втратила свідомості. Примусила себе глибоко вдихнути й сказати:

– Допоможіть мені вийти, потрібно більше повітря.

Назовні й справді дихалось легше. Міра роззирнулась, побачила ще кількох поліціянтів. Здивувалась, чому їх так багато і вирішила пізніше запитати про це в Тараса Адамовича. Подумала, що потрібно якось відволіктися, чимось зайняти думки, бо очікування зводило з розуму. У пам’яті спливла картина – молодий слідчий сидить за столом і напружено думає, записує уривки спогадів, намагається пригадати події вечора. Вона відчула, що тремтить – від холоду чи хвилювання,