Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Він помовчав і додав:

– Я бачив її сестру того вечора. Вона не помітила мене чи не звернула уваги на чоловіка з бабцею на візочку. Хоч вона примусила мене нервувати – пройшла зовсім поруч, я навіть подумав – зараз зазирне їй в обличчя і впізнає навіть у гримі. Не зазирнула. Доля знову була на моєму боці.

Тарас Адамович запитав:

– Навіщо три дівчини? Коли це мало скінчитись?

Художник подивився крізь нього і сказав, ніби сам до себе:

– Коли б вони припинили. Я хотів, аби балет став таким, як раніше, щоб люди знов бачили його красу. Витонченість, а не вульгарність. Невагомість, а не різкість і акробатику. Невже ви не зрозуміли?

У центральній кімнаті будинку з жовтої цегли вони зняли килим з підлоги і знайшли дверцята, що відчинялись униз. Кілька поліціянтів спустилися в люк, Тарас Адамович залишився чекати. Він розумів, що йому зараз простіше, ніж Мірі на вулиці, але він теж відчував, як очікування стискає горло сталевим обручем. Хотілось розірвати його одним рухом, спуститися вниз, побачити все на власні очі. Звідкись з-під підлоги почулись зойки. Потім виринула голова поліціянта, він усміхнувся й сказав:

– Живі!

Певно, Тарас Адамович усміхнувся йому у відповідь, Репойто-Дуб’яго помахом руки відправив посланця з доброю звісткою до тих, що чекали на вулиці.

Він із першого погляду зрозумів, котра з них Віра Томашевич. Міра жодного разу не показала йому фото, але навіть якби він не бачив її на портреті Олега Щербака, все одно упізнав би. Ця тендітна темноволоса дівчина з блідим обличчям була невловимо схожа на сестру.

Віра Томашевич усміхнулась. За її плечем схлипувала друга бранка – Наталя Скиба. Він провів їх до хвіртки, чув як Репойто-Дуб’яго запитував, як вони почуваються і говорив, що разом з ними приїхав лікар. Віра Томашевич спокійно йшла поруч, трохи мружачись від сонця. І тільки коли вийшла за паркан будинку, в якому провела понад два місяці, майже впала в обійми сестри.

Начальник розшукової частини Київської міської поліції всадовив дівчат у автомобіль і запитав у Тараса Адамовича:

– Впевнений?

– Так.

– Є ще автомобілі й візники. Обирай будь-що.

– Ні, я проїдусь трамваєм. Врешті, от-от цей маршрут пустять в об’їзд по Глибочицькій. Сьогодні мало не останній мій шанс помилуватись краєвидом. Київська Швейцарія – так кажуть?

– Саме так. Що ж, зустрінемось на Володимирській. Тут, – він кивнув на подвір’я, – працюватимуть експерти. Звіти можна буде прочитати вже сьогодні ввечері.

Тарас Адамович кивнув. Провів автомобіль поглядом, озирнувся до Якова Менчиця.

– Ви лишаєтесь?

– Ні. Я їду на Володимирську – братиму свідчення у дівчат, коли вони будуть готові говорити.

– Можете скласти мені компанію, – усміхнувся колишній слідчий, – я зібрався…

– Їхати трамваєм. Так, я чув. З задоволенням приєднаюсь до вас, – сказав Менчиць.

Вони рушили до трамвайної зупинки, думаючи кожен про своє. Мовчання першим порушив молодий слідчий.

– Справу не завершено, – чи то запитував, чи то констатував він.

– Так, ще не завершено, – погодився Тарас Адамович.

– Міра знає?

– Ні, але я не певен, що Міра прагне покарати винних. Для неї завжди найголовнішим було знайти сестру. Можливо, саме це непереборне її прагнення змогло переламати хід цієї історії.

Молодий слідчий зупинився.

– Що ви маєте на увазі?

– Марно ігнорувати той факт, що нашому борцю за мистецтво неабияк щастило протягом усієї цієї історії.

Менчиць мовчав. Тарас Адамович усміхнувся:

– Однак навряд чи ви не помітили й того, що в певний момент неабияк почало щастити нам. Цікаві повороти, необережні фрази, дивні зустрічі, удача, яка здається невловимою, а потім зненацька падає тобі просто в руки, – він озирнувся на Менчиця. Той стояв посеред вулиці й замріяно дивився кудись далеко, туди, де сонце починало закочуватись за Реп’яховий Яр.

– Ви зараз часом не згадали незнайомку під вуаллю, яку нам так і не вдалося втримати? – запитав Тарас Адамович.

Молодий слідчий усміхнувся і відповів:

– Ні. Гадаю, удача має зовсім інший вигляд.

Вони їхали у вагоні трамваю повз урвище, милувалися заходом сонця і говорили про варення й відбитки пальців, грузинський чай і візит імператора, Віру Томашевич, що напевне, тепер танцюватиме якусь вакханку в балеті Ніжинської та каву в «Семадені», навмисне уникаючи лиш однієї теми – обидва слідчих мали підозру, що викрадач балерин художник Олег Щербак працював не один.

XXX. Найстрашніший злочин у світі

Тарас Адамович пам’ятав, який вигляд мала київська розшукова частина до того, як Георгій Рудий вперше переступив поріг будинку на Володимирській, 15. У ті часи нею керував помічник поліцмейстера, суміщаючи обов’язки головного слідчого з основною посадою. Коридорами розшукової частини тинялись кілька відряджених для цієї роботи городових, а діловодство складалося з двох журналів. Перший називався «темним», туди вносили інформацію про підозрілих осіб і вони канули в Лету на його сторінках під шаром пилу. Другий був алфавітним покажчиком усіх тих, хто перебував у розшуку.

З технічних засобів роботи у відділку був фотоапарат, однак ніхто точно не міг сказати, працює він чи ні. Георгій Рудий у віці двадцяти восьми років, визнаний нездатним до воєнної служби через сльозову фістулу лівого ока і коризний процес носових кісток, у серпні 1901 року отримав посаду начальника розшукової частини Київської міської поліції.

Серпень – дивний місяць, місяць красивого зоряного неба й метеоритних дощів. Олег Щербак викрав балерину Віру Томашевич теж у серпні.

Георгій Рудий пропрацював на посаді з 1901 по 1907 рік. Йому вдалось зробити неможливе – повністю реорганізувати розшукову частину, однак після того, як поліцмейстера Цихоцького, заступництвом якого користувався Рудий, звинуватили в зловживаннях по службі, начальника розшукової частини перевели на іншу посаду.

Після реорганізації Рудого розшукова частина Київської міської поліції нараховувала 26 штатних працівників. На третьому поверсі будинку на Володимирській розмістились двоє околоточних наглядачів, п’ять чиновників, що були у складі міської поліції, шістнадцять городових, поліційний фотограф зі своїм матеріалом, перекладач з іноземних мов і навіть дресувальник собак.

Крім того, в розшуковій частині час від часу з’являлись вільнонаймані