Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– Він так і сказав тоді. «Я завтра усе кину і піду геть з “Російських сезонів”. Але нічого не поміняю у “Фавні”».
– Що за хореографію він поставив?
Ніжинська відкинулась на спинку тахти.
– Це довга історія.
Тарас Адамович терпляче чекав, не відповідаючи на її репліку. Що зазвичай треба говорити після таких слів? Балерина ледь повернула голову до вікна, мовила:
– Вацлав відпочивав у Греції з Дягілєвим, тоді він і захопився малюнками на античних вазах. У цьому балеті намагався оживити давньогрецькі малюнки та барельєфи. Кожна поза, кожен рух мав значення, Вацлав шаленів, якщо хтось із танцівників додавав щось своє.
– І як на це реагували?
– Шаленіли у відповідь. Однак стосунки хореографа й виконавців рідко бувають спокійними, – усміхнулась Ніжинська.
Вацлав спокою не прагнув – він змусив танцівників згинати коліна, ступати спочатку на п’ятку, а вже потім на стопу. Усі балетні канони були зруйновані. Він сам, бог стрибків, про які ходили легенди, в цьому балеті виконував стрибок лише раз – коли імітував як Фавн перестрибує через джерело, біля якого зібрались німфи. Ніжинський змушував балерин тримати голову в профіль до глядача, а тіло – в анфас, рухи руками були різкими й демонстративно незграбними.
– Це й справді нагадувало малюнки на давньогрецьких вазах, – сказала вона.
– Однак Дягілєв був не в захваті?
– Я вже говорила – надто дивна хореографія, надто далека від класичного балету. Танцівники нарікали на те, що взагалі не танцюють, бо від танцю нічого не лишилось.
– Чому ж балет врешті відбувся? – запитав слідчий.
– Дягілєв вирішив довіритися смаку художника з костюмів Лева Бакста.
– Художники завжди поруч з балетмейстерами, – усміхнувся Тарас Адамович.
– Бакст розцілував Вацлава й сказав, що балет геніальний. Додав, що Париж буде в дикому захваті. Щодо «дикого» він правильно передбачив. Найвідоміші поціновувачі мистецтва зібрались у театрі Шатле, аби побачити балет мого брата на музику Клода Дебюссі до еклоги Стефана Маларме. Сюжет надзвичайно простий: німфи збираються біля джерела, головна з них хоче скупатися, починає знімати покривала, з’являється Фавн, налякані німфи розбігаються. Головна німфа затримується, однак потім теж тікає, підхопивши одне з покривал, але забуває інше. Фавн підхоплює його.
– І все?
– Так. Бакст створив надзвичайні костюми. Скандальним можна було вважати костюм Фавна – кремове трико, хвіст і шапочка з ріжками. Вперше танцівник з’явився на сцені у настільки відвертому вигляді. Німфи танцювали босоніж з підфарбованими червоною фарбою ступнями, – вона замріяно подивилась у вікно.
– І це викликало скандал?
– Не зовсім. Один з наших захисників – Огюст Роден – змушений був писати в газети схвальні відгуки, наголошуючи, що Фавн прекрасний, як прекрасні античні фрески, а останній його жест, коли він підхоплює й цілує покривало німфи – зворушує душу, – вона лукаво усміхнулась. Тарас Адамович подивився на неї.
– Але…
– Ніякого «але». Вацлав створив балет, сповнений естетики й кохання. Останній жест можна розцінювати по-різному. Хтось побачив у ньому хтиву тваринну жагу, бо Фавн і справді не тільки цілував покривало. Вацлав показав те, що хотів. Це було прекрасно.
Тарас Адамович задумливо торкнувся скроні. За мить повернувся до балерини, запитавши:
– Ви намагались використати елементи хореографії брата тут, у Києві?
– Не знаю, що вам сказати. Я… «Фавн» змінив мене. Можливо, в той вечір він змінив усіх, хто був у залі. Його вплив я відчуваю постійно, але навряд чи зможу навести вам конкретні приклади, – вона замовкла, поринула у думки. Після павзи додала:
– Балет змінюється. Це відчувають художники.
– Такі, як Екстер?
– І Лев Бакст. Але річ не в тім. Щось змінюється у світі, він тремтить. Рухаються брили усталених законів, канон перестає бути каноном. Не знаю, чи відчувають це слідчі, але хореографи відчувають. У «Фавні» роль окремого танцівника втрачалась, натомість перед глядачем поставали масові сцени, фігури зливались в одну композицію, яка рухалась і змінювалась. Не знаю, як це пояснити. Гадаю, Вацлав щось побачив, зазирнув за межу.
– А ви?
– Я бачу не так далеко. Чи просто боюся того, що там можна побачити.
Розмова збентежила його. Він попросив Броніславу подивитися на те, що приніс Сергій Назимов. Хоча б одним оком.
– І що ви їй показали? – запитала Міра Томашевич у теплому будинку, протопленому осиковими дровами, що відганяють смуток.
– Те, що покажу вам. Але спершу я хотів би запитати. Міро, ви здогадалися, що Барбару Злотик із в’язниці забрав не Менчиць задовго до того, як ми розповіли вам про це.
– Так, – відповіла вона.
– Гадаю, ви вже давно маєте відповідь і на інше запитання. Хто викрав вашу сестру, Міро?
Дівчина звела на нього вражені очі. Яків Менчиць спокійно подивився на колишнього слідчого. Осика весело потріскувала в каміні, очищаючи димохід від сажі. Вечір наполегливо заповзав під фіранки на вікнах будинку Тараса Адамовича, ніби хтивий Фавн, що прийшов до джерела побачити німф, що купаються.
XXVII. Горище дому Гінзбурга
Міра відставила келих із теплим напоєм, подивилась чомусь на Якова Менчиця і назвала ім’я. Тарас Адамович, не змінивши виразу обличчя, промовив:
– Інтуїція, – він ковзнув поглядом убік молодого слідчого, – справді може виробляти з нами дивні речі. Дає відповіді раніше, ніж втомлений мозок вибудує раціональний ланцюжок. Ми колись говорили про це з Георгієм Рудим. Він вважав, що інтуїція – цілком логічна здатність нашого мозку. Ми вплітаємо в ланцюг причинно-наслідкових зв’язків не тільки чіткі аргументи, а й відчуття, необережні фрази й погляди, вирази облич і незначні деталі, які на жодному суді не визнають аргументом. Однак такий ланцюг буде масивнішим і міцнішим за будь-який із самих лише аргументів. Рудий вважав, що ми недооцінюємо інтуїцію, бо не можемо зрозуміти, як саме нею слід користуватися.
– А як він користувався? – запитав Менчиць.
– Проводив розслідування. Спостерігав. А потім робив кілька кроків назад, аби побачити всю картину цілком, – відповів Тарас Адамович і повернувся до Міри:
– Коли саме ви здогадались?
Тепле вино й камін мали б подарувати рум’янець, однак дівчина була блідою. Стиснуті руки лежали на колінах, вона вже відкрила рота, аби відповісти, однак глухий стукіт завадив. Господар підвівся. Нічого не пояснюючи, вийшов з кімнати і повернувся за хвилину
