Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький
– Тішуся з того, що ви знайшли відповіді.
– Не на всі запитання, – мовив слідчий. – Тепер моя черга.
Щербак випростався на стільці, поглянув просто у вічі слідчому.
– Олеже, як загинула Мар’яна?
Художник опустив погляд на руки, що лежали на столі.
– Я… Знаєте, я чомусь думав, ви запитаєте щось інше.
– Вибачте, що розчарував.
– Ні, все гаразд… Тобто, не зовсім. Вона… Спробувала втекти. Я говорив їм, що тікати не можна, це все ускладнить. Але Мар’яна завжди була такою. Я побачив її вже нагорі, дуже рознервувався. І розлютився. Хотів… Хотів наздогнати. Вона кричала, що повернеться за дівчатами, я біг за нею. Потім. Потім я… Не впевнений. Здається, вона впала, я бачив кров… Ударилась головою. Я хотів…
– Врятувати її? – запитав слідчий. Художник мовчав.
– Що ви зробили з тілом?
– З…закопав у саду. Там стара вишня, – він стрепенувся, ніби зрозумів, що говорить зайвого, однак потім усміхнувся, додав:
– Старих вишень багато. Є навіть у вас.
– Звичайно. Старих вишень багато.
Колишній слідчий вийшов із кімнати, акуратно зачинив за собою двері. Менчиць днями переглядав документи, що могли хоч якось стосуватися Олега Щербака. Шукали квартири, в яких колись мешкала його бабуся, намагались дізнатися хоч щось про його батьків. Міра лишалась у розшуковій частині до пізнього вечора, говорила, що не може бути сама, все одно не засне. Час збігав швидко і тривога лягала зморшкою між брів Якова Менчиця – вони не знали, скільки часу можуть протриматися дівчата, якщо викрадач не принесе їм води чи їжі. Коли він робив це востаннє? Це були запитання, на які Олег відмовлявся відповідати.
Міра й Менчиць вислухали його історію. Міра – із побілілим обличчям, Менчиць – стиснувши руки в кулаки. Репойто-Дуб’яго запропонував дівчині воду, хлюпнувши туди щось із кришталевої карафки. Вона не відмовилась. Менчиць краєм ока спостерігав за її рухами, потім різко перевів погляд на Тараса Адамовича. Обличчя було блідим, очі палали:
– Він був брудний тієї ночі!
– Що? – запитав Репойто-Дуб’яго.
– Тоді, коли ви відправили мене до нього, малювати портрет. Він повернувся після пів ночі, брудний і п’яний. Я думав, десь упав по дорозі. Але потім, коли він малював, я подумав, що не такий він уже й п’яний, щоб валятись у канавах. Зрештою, художник – подумав тоді я, міг вляпатися в якусь історію.
Міра обережно подивилась на Тараса Адамовича, ніби боялась, що слідчий упевненим жестом чи реплікою віджене примарну тінь надії, яка раптом з’явилась перед ними. Однак слідчий мовчав. Устав зі стільця, пройшовся кімнатою, озирнувся на Менчиця й промовив:
– Візьміть ручку і папір. Запишіть усе, що згадаєте з того вечора. Будь-які нісенітниці, найменші дрібниці. Усе.
Наступні дві години могли бути найщасливішими в житті Якова Менчиця, бо дівчина, яку він хотів колись запросити споглядати захід сонця на панорамній терасі «Праги», слухати фортепіано й пити біле токайське вино, зараз сиділа поруч з ним і уважно слідкувала за кожним рухом. Готувала каву по-віденськи, обережно підсувала чашку до нього, ні про що не запитувала. І то була найсмачніша кава, яку він будь-коли пив, з нею не могла рівнятись навіть неперевершена кава в яблуневому саду Тараса Адамовича.
Коли він закінчив і простягнув списані аркуші колишньому слідчому, Міра стояла біля вікна й чекала. Дівчина, що любила біле токайське вино, й справді уміла чекати.
XXIX. Київська Швейцарія
Мосье Лефевр завжди запрошував його в гості на початку квітня – мовляв тоді Париж квітне. Тарас Адамович ввічливо жартував, що він і так живе посеред саду, то навіщо йому їхати в Париж заради квітучих дерев. Гер Дитмар Боє казав, що Кольмар прекрасний у передріздвяні дні. Тарас Адамович у відповідь нарікав, що святкова метушня не дає йому спокою й у Києві. Передвісники зимових святкувань нагадували про себе повсюдно. У кав’ярнях готували тепле вино, випікали імбирне печиво, у магазинах прикрашали вітрини гірляндами, молодь частіше навідувалася на Поштовій площі і в Шато де Флер, очікуючи на відкриття ковзанки.
Ще до війни гер Дитмар Боє писав, що місто почало убиратися в ялинкові гірлянди мало не з кінця жовтня. Нарікав на те, що люди мають надто коротку пам’ять, швидко міняють традиції, особливо, якщо комерсанти прикрашають їх яскравими червоними бантами. Традиційним різдвяним деревом у Німеччині колись була вишня. ЇЇ спеціально вирощували в діжці, сподівались, що вона зацвіте саме у святкові дні. Це було складно, отож пізніше вишню замінили на ялинку, яка зеленіла постійно. Тарас Адамович відповідав у листі, що дід завжди з осудом ставився до запровадження цієї традиції. Ялинками в Києві раніше прикрашали могили, покривали їхніми гілками труну.
– То вирощуйте вишню в бочці, – радив гер Дитмар Боє.
– Навіщо? Я маю вишню у саду.
– Але ж вона не зацвіте на новий рік.
– Дивлячись, коли святкувати новий рік, – відповідав йому Тарас Адамович.
На полицях у льоху він мав кілька банок вишневого варення з корицею, яке любив відкривати до зимових свят. На Різдво нерідко пік вишневий рулет, що був окрасою столу. Георгій Рудий колись говорив, що не може визначитися з тим, що з пригощань Тараса Адамовича смакує йому більше – рулет чи вишнева наливка, тож нерідко навідував колишнього слідчого саме в передріздвяний час.
– Вишня – дерево богів, – казав він, надкушуючи рулет. – Здається, на сході є бог із таким іменем.
Тарас Адамович згадав його слова, сідаючи в автомобіль титулярного радника Репойто-Дуб’яго. Начальник розшукової частини виявив бажання особисто супроводжувати їх на місце злочину – в сад, де росла стара вишня.
Колишній слідчий розумів, що йому навряд чи вдасться умовити Міру лишитись. Добре, хоч на його прохання не відходити від нього ні на крок, вона коротко кивнула.
– Навряд чи вам варто бачити те, що ви можете там побачити, – спокійно пояснив він їй.
– Я розумію. Але там моя сестра, – відповіла
