Справа зниклої балерини - Олександр Віталійович Красовицький

Три зниклі дівчини за останній рік. Хто міг помітити це, якщо місто говорило лише про війну? Хто зміг би пов’язати усі три зникнення в один ланцюжок, якби сестра однієї з балерин була б менш наполегливою, а знайомий її матері не виявився шаховим партнером колишнього київського слідчого?

Хто міг би знайти викрадача тут, на горищі дому Гінзбурга, коли його не знайшли у власній квартирі, хоч портрети підозрюваного роздали всім городовим? Тарас Адамович увійшов до просторої кімнати з величезними вікнами, Міра та Яків Менчиць переступили поріг услід за ним.

Мансарда Олександри Екстер поступалася масштабом приміщенню, в якому колись працювала рисувальна школа. Тарас Адамович знав: щойно вони обшукають квартиру, в них лишиться дуже мало часу – власник обов’язково здогадається про обшук, надто уважний до деталей. Око художника помітило б найменшу невідповідність у звичному інтер’єрі.

Електричні лампи на стелі розсіювали м’яке тепле світло. Біля вікна стояв чоловік. Він озирнувся і зустрів їх наївною усмішкою Париса. Саме його ім’я вимовила Міра у будинку Тараса Адамовича: Олег Щербак.

– Ви знайшли мене, – майже радісно, без тіні здивування повідомив він.

– Так. Хоч довелося перебрати кілька варіантів. Жандармів відправили ще в п’ять місць, де ви, гадаю, могли б знайти прихисток.

– Але ви прийшли сюди.

– Інтуїція, – відповів він, – або ставка, яка зіграла.

– Вітаю з виграшем, – усміхнувся художник.

Міра уважно стежила за його рухами, ніби боялась злякати полохливого птаха. Врешті повільно проказала:

– Олеже… Віра жива?

Він подивився на неї майже здивованим поглядом.

– Я думав, ти знаєш, – відповів.

Вона мовчала. Він завважив:

– Я був тут, на уроці. Три роки тому. Я не надто любив лекції з філософії, але Олександр Олександрович вважав їх важливими. Слухав лекцію, а потім всередині почав відчувати, як росте дивна пустка. Вона стисла мені легені, і я не міг дихати, мало не впав на підлогу. Інші подумали, мені зле – запаморочення чи щось таке, принесли води, – він опустив погляд, – я набрав повітря і зміг видихнути, але пустка не зникла. Коли я повернувся додому, то знайшов тіло моєї бабусі. Вона померла. Швидше за все тоді, коли я сидів на лекції, – він торкнув рукою сорочку на рівні серця, – пустка лишилась. Тому, гадав, ти знаєш.

Міра уважно подивилась на нього і вимовила:

– Жива.

– От бачиш, – усміхнувся він.

– Де вона?

– Цього я не можу сказати, – майже печально промовив він.

Тепла рука Тараса Адамовича лягла дівчині на плече. Міра придушила бажання сказати те, що збиралась. Колишній слідчий запитав:

– То може ви розкажете нам, що сталось того вечора, в Інтимному театрі?

– Залюбки, – погодився Щербак, – але спершу розкажіть, як здогадались, що це я.

Тарас Адамович зробив кілька кроків, зупинився біля стільця, що стояв посеред кімнати. Міра і Менчиць не зрушили з місця, художник теж лишився, де й стояв – біля вікна.

– Було кілька підказок. З останніми доказами допоміг Сергій Назимов.

Щербак сперся на підвіконня, усміхнувся.

– Я мав би здогадатися, що то була гра. Мав би. Він стукав у двері, наче на першому поверсі була пожежа. Коли я відчинив, то не мав наміру його пускати – мене мало не звалив з ніг тяжкий алкогольний подих. Але… Він говорив майже благально. Щось про те, що хоче побачити Віру хоча б один раз. Я впустив його. Ми пили до ранку – він приніс непогане шампанське, я навіть зітхнув з полегшенням – не люблю варварський алкоголь, – він стенув плечима. – Однак потім він дістав пляшку горілки. Далі – спогади надто уривчасті, – він скривився.

Тарас Адамович слухав і спостерігав. Менчиць скосив погляд на Міру, знов подивився на Щербака, погляд став холодним. Художник вів далі:

– Говорили про балет. Мені здавалось, що він розуміє мене. Він знов попросив купити картину з Вірою. Я відмовився навідріз: теж уже був трохи п’яний – не боявся, що він шаленітиме. Але він не шаленів, був спокійним і дуже сумним. Ми випили ще дві пляшки з моїх запасів і він запитав про інші картини. Я показав ті, що маю. Наївний, – він усміхнувся.

Тарас Адамович запитав:

– І що ви йому показали?

– Кілька натюрмортів, Софію Київську. Він махав головою, казав: «Не те», запитав, чи немає картин із жінками, балеринами. Мовляв, якщо не можу продати Віру, то хоч якусь іншу балерину – вона б нагадувала йому про неї. Я показав.

– Що було далі? – запитав слідчий.

– Він розповідав про Віру, про те, якою надзвичайною вона була. Ви ж чули про її музикальний слух?

– Так.

– А про те, що вона могла б танцювати Одетту-Одилію? Він казав, що хотів би побачити її в ролі лебедя. Я продав йому картини… Я мав би здогадатися, – він подивився на Тараса Адамовича.

– Так. Ми знайшли інформацію про двох зниклих балерин, Броніслава Ніжинська упізнала їх на ваших картинах. Це дало нам підставу отримати ордер на обшук вашої квартири. Окрім Віри ви викрали ще двох – Наталю і Машер.

– Мар’яну. Вона любила, коли її називали Мар’яною. Мріяла про Париж. У Парижі зараз дуже люблять російських балерин.

Холодом повіяло від його останньої фрази, Тарас Адамович спохмурнів. Міра не відразу зрозуміла, чому дивне відчуття тривоги виринуло десь з-за плеча Щербака, застигла, намагаючись зрозуміти.

– Мар’яна мертва, – сказав Тарас Адамович.

Щербак здригнувся, подивився йому в очі, кивнув:

– Останнім часом я дуже неуважний. Обмовився…

– Так, ви сказали «любила», в минулому часі.

– Мені шкода, – він торкнув рукою скроню, – так вийшло.

– Тарасе Адамовичу, – почав Менчиць.

– Ні, зарано, – урвав його колишній слідчий.

– За дверима поліція? – зацікавлено запитав Щербак.

– Так.

Він з розумінням кивнув.

– Чому ж ви не покличете їх?

– Хотіли вислухати вашу історію.

– А якщо я відмовлюсь вам її розповідати? – лукаво запитав він.

– А навіщо? – запитав Тарас Адамович. – Упевнений, вона цікава, і вам є, чим нас здивувати.

– Ви мені лестите. Тим паче, що я не знаю з чого почати.

– Розповідайте по черзі. Наприклад, почніть з того, за що так ненавидите Вацлава Ніжинського і його сестру.

Давнє місто скатертиною стелилось перед ними, вікна мансарди Олександри Екстер не могли подарувати насолоду