Подвійне дно - Алла Сєрова

— Я… не помер, ти просила…

— Я знала, що ти не помреш.

— Огієнко…

— Сучий син твій Огієнко!

— Лізо, він… на твоєму боці, клянусь… Якось він витяг мене з халепи. Він із… спеціального підрозділу. Лізо… він…

Ти можеш всього й не знати. Може, він тебе обдурив. Власне, я поки не буду в тебе ні про що питати. Ти тільки живи, а там розберемось, що до чого. І з Огієнком теж розберемось.

— Добре, любий, не турбуйся!

— Ні, Лізо, ти не знаєш… То все Анна, вона хоче…

Якийсь із приладів тривожно запищав. Ну, так і є, в нього піднявся тиск. Отож нас без особливих церемоній виштовхують у коридор. Нічого, Стасю, все буде гаразд. Я вірю в те, що Він милостивий до мене — бо за мене молилась моя мати. Він не відбере в мене тебе — ще раз. Ні, Він не зробить цього.

— Що каже лікар? — я маю знати, хоча мені здається, все вже йде на краще.

— У нього в кількох місцях прострелено легені, а от серце не зачепило. Його щастя, що він ніколи не палив. Операція пройшла вдало, та такі поранення здебільшого смертельні. І Стась вижив тільки завдяки Промислові Божому — отака ситуація, в загальних рисах. Подробиці операції переказувати не буду, та той хлопець — чудовий хірург.

— Такий, як ти?

— Кращий. Може, тому Стась вижив.

Може, тому, а може через те, що Він так забажав. Хтозна, я все-таки підтримую другу версію.

— Ходімо, Лізо. Я залишив гроші, в Стася все буде, а потім він сам зможе подбати про себе. Завтра приїдемо до нього.

— Так. Перед від’їздом.

Завтра ми знайдемо Оксану Вольську — живу чи мертву. І розпитаємо в неї про Носика. А ще мені цікаво поглянути на свою біологічну бабусю. Я не знаю, чи розкажу їй про себе. Мабуть, що ні, в неї й так, судячи з усього, було тяжке життя. Нащо додавати їй гіркоти розповіддю про те, як поневірялась її старша дочка? Цьому вже не зарадиш, все в минулому.

Ми виходимо в туман. Скоро, зовсім скоро буде зима і Новий Рік. Я ненавиджу Новий Рік, те кретинське свято, коли бажання так і не збуваються, а надії мруть, як мухи. Я завжди чекала, що моє бажання здійсниться — тоді, в дитинстві. І лише тепер дізнаюсь, що воно не могло здійснитися в принципі. В моєму житті виявилось подвійне дно, про яке я не мала ані найменшого уявлення. І чому так не могло тривати й далі? Що, окрім смутку і розчарування, дало мені нове знання? Може, колись я це зрозумію, потім. А поки що я просто роздратована. Боже, як же я втомилась!

— Вадику, треба знайти таксі.

— Зараз, люба. Почекай хвилинку, я зорієнтуюсь у цьому тумані. Глянь, нам і в Лондон не варто їхати, свої тумани не гірші.

— Хіба в Лондон їздять за туманами?

— Аякже, і за туманами теж, то ж місцевий прикол!

— Ти невиправний оптиміст. Добре, що машину лишили.

— Так, ти правильно підказала, я…

Машина виринула з туману раптово. Власне, цей туман — як подушка, приглушує звуки. Та ось вона тьмяно блимнула фарами і мені чомусь стало так страшно! Я притискаюсь до Рудого, та знаю: порятунку нам немає.

— Лізо, що тобі? От, чорт!

Він теж помітив машину і їх. Вони вийшли з салону, залишивши відкритими дверцята. В тумані не видно їхніх облич, і від цього мені ще страшніше. Десь тут, у сумці, має бути револьвер, що дав мені Стась, та це ж не сумка, а Чорна Діра, що в ній можна знайти? І начебто недавно наводила в ній лад…

— Сідайте обоє в машину.

Я його знаю, бачила. Це той, що любовно ладнав для нас бомбу — разом із Огієнком. У нього огидні гостроносі черевики з пряжками. Несмак страшенний. То ми знову серед живих?

— Що вам треба? — я навіть знаю, що, та… я не хочу!

— Краще сідайте по-доброму. Вам же буде краще. Дехто хоче з вами поговорити.

Ми з Рудим дивимось на нападників, потім перезираємося. Все ясно: кількісна перевага на їх боці, то що чинити?

— Добре. — Рудий щось вирішив. — Ходімо, Лізо.

Ми йдемо до машини. Не знаю, що там буде далі, та хай хоч каміння з неба, але я зараз обов’язково відшукаю зброю в надрах своєї сумки.

19

Тепер я знаю, як це воно — зазирнути в безодню. Ні, мені не страшно, вірніше, не так страшно, як можна це уявити. Тільки гірко.

Старий фотограф мав рацію, це страшенно гірко. А в мене ж були плани: я хотіла завести нахабного кота, я хотіла поїхати влітку до моря. Я обіцяла Стасеві завітати до нього. І як тепер Стась — без нас? І Старий? Хто скаже йому, що нас із Рудим десь чорти лизнули? Яке свинство!

Я притискаюся до Рудого. Шкода, друже, що все так вийшло. Шкода, що ми так і не змогли до кінця порозумітися, мені шкода, що ти стільки років кохав мене, а я не цінувала. Вибач, якщо можеш. Я була дурна і ганялась за привидами минулого. А Старий же казав нам: не треба озиратися назад, аби поглянути на те, що не варте погляду. Старий засмутиться і ходитиме ночами по своєму саду, і тяжкі думи гнітитимуть його сиву голову. Страшно батькові пережити власних дітей.

— Лізо…

— Що, Вадику?

— Не бійся.

— Я не боюсь. Вибач мені — за все…

— Не мели дурниць. Все буде гаразд.

Я ж не маленька дівчинка, щоб потішати мене побрехеньками. Я чудово знаю, що з цієї машини ми підемо назустріч власній смерті. До того воно йшлося. Але я все одно знайду револьвер. Десь він отут, під купою фантиків від грильяжу. Ось, якісь рекламки, запрошення на розпродаж, що їх тицяють до рук всім підряд… Уламки мого життя, що було до цієї дороги. Гадаю, ніякого «після» в нас не буде. Ну, де той клятий револьвер? Ось. І в ньому тільки п’ять патронів. Тож прихоплю із собою п’ятьох недолюдків — щоб не сумно було. Пригадають вони собі Лізу!

Я ховаю зброю за пояс — ззаду, і саме вчасно: машина спинилась. Туман, як вата, огорнув нас. Можна було б спробувати втекти, та куди тікати? Нічого не видно, і немає й найменшого уявлення про наше місцеперебування. Отака халепа. Маю надію, вони не будуть нас обшукувати.

— Йдіть уперед.

Даремно ти штовхаєш мене, хлопче. Якщо доведеться стріляти,