Подвійне дно - Алла Сєрова
— Якщо хочете, можете поглянути альбоми. Я багато років збирав, найкращі знімки складав сюди. А тепер… Помру — і піде все на смітник. Подивіться, якщо хочете. Щоправда, там тільки портрети. Знаєте, мене ніколи не цікавили пейзажі — ні в живописі, ні у фотографії. Тільки люди, їхні обличчя, характери… Так-так, характери, я багато бачив на віку, і навчився розуміти характер людини по її обличчю, по тому, як тримається — щоб передати його у фотопортреті. Щоправда, зараз це вже нікому не потрібно, а жаль…
Йому жаль, що нема кому передати свою майстерність. Йому жаль своїх робіт — він вкладав у них душу, та житимуть ці знімки стільки, скільки житиме він сам. Уламки минулого нікому не потрібні.
— Оце повоєнні знімки, — він кладе перед нами старий альбом. — Це я тільки почав тут працювати, коли повернулись з евакуації. Батько вчив мене, разом працювали. Ви не повірите, та я навіть багатьох з цих людей пам’ятаю. Ну, звичайно, я не знав їх, та от заплющу очі — і бачу, як вони входять, як замовляють фото, навіть як пахнуть. Вже потім я не так гостро все сприймав, та перші років із десять… Ось, прошу — якщо цікаво.
— Звичайно, цікаво. Ми подивимось.
Таке враження, що ми потрапили на п’ятдесят років назад. Обличчя, одяг — жінки в святкових сукнях чи просто сільські дівчата з навколишніх колгоспів у хустках і стареньких кофтинах, ось подружжя — він у гімнастерці, вона — в старенькому, видно, довоєнному платтячку, невідомо як збереженому «на вихід». А черевички старі, розбиті, залатані. А ось родина, і кілька жіночих облич, а це…
Це — чорнява жінка з правильними рисами і великими сумовитими очима, темними і покірними, а поряд — пещений чоловік, трохи старший, із старанно зачесаними чорними кучерями, напрочуд гарний, та щось в його обличчі неприємне, хиже. А жінка… Не може бути. Ось стоїть дата — 1954 рік. Це не може бути Люба Климковська, але обличчя… Ну скільки таких облич можна зустріти?
— Скажіть, а оця пара — ви пам’ятаєте їх?
Старий уважно дивиться на фото, потім підводить на мене свої вицвілі очі.
— Чому вони вас так зацікавили?
— Ну, не знаю… Якось наче не підходять одне одному. Вона здається тихою і милою жінкою, а він якийсь неприємний, злий, чи що?
— Ви вмієте читати по обличчях, рідкісний талант для нашого часу! А цю пару я не тільки пам’ятаю, а й знав колись їх обох. Якщо вам цікаво, можу розказати.
— Так, звичайно.
— Дивно. Власне, це досить сумна історія. Оця жінка на знімку — то Оксана, Оксана Вольська, моя однокласниця. Коли почалась війна, нам було по чотирнадцять років. Моя родина одразу евакуювалась на Урал, там у моєї матері жила сестра, — от до неї ми й поїхали. А Оксанина мати була якась байдужа, знаєте, з тих людей, що живуть одним днем. Вона ніколи не дбала про дітей — а в неї було їх чи то п’ятеро, чи шестеро — Оксана найменша. Отож старших забрали до війська, а Оксанка лишилась із матір’ю. Що там було за окупації, я не знаю, тільки казали, що Оксанчина мати працювала в комендатурі — мила підлогу, чи щось таке. Ну, а як наші повернулись, її заарештували, і Оксанку теж, хоч що вона була винна? Старші брати — хто повернувся, одразу відхрестились і від матері, і від сестри, всі майнули десь безбач, щоб анкети собі не псувати. А Оксанку десь тримали, та у 49-му році вона зненацька з’явилась і оселилась у своїй хаті. Ніхто до неї нічого, пішла собі працювати, жила тихо — власне, люди розуміли, що вона нічим не завинила, то й не займали її. Але вона сторонилась товариства. Ні до клубу, нікуди не ходила, працювала на фабриці іграшковій. А потім з’явився цей.
Часи тоді були суворі щодо моралі, а він оселився в Оксанки, ну та люди поговорили й замовкли, дівка доросла, заміж треба йти, а він і справді — пристойно вдягався, красень такий, що жінки аж в’язи собі скручували, як ішов вулицею. Я тоді часто зустрічав їх, Оксана віталась зі мною, як із знайомим. Власне, вона мені дуже подобалась, та я все не насмілювався підійти. Може, якби насмілився, все було б по-іншому і в мене, і в неї…
— А що сталося?
— А сталося те, що й мало статись. Він же всім казав, що працює десь адвокатом, навіть консультував декого, люди звертались по-сусідськи. Та якось прийшли і заарештували його, обшук був. Виявилось, що він ніякий не адвокат, а просто грабіжник. І перед тим пограбував ощадкасу. Ото зробили обшук, та гроші не знайшли, а Оксанку знов забрали — начебто як співучасницю. Я впевнений і по сьогодні, що вона й уявлення не мала про те, чим займається коханець, та її судили і відпустили із залу суду під амністію — вона була вагітна.
— І що?
— А що хорошого? З фабрики її звільнили одразу, часи такі були. Сусіди плювали їй вслід, пригадали і матір, і все-все. Знаєте, як воно буває — знаходять люди когось, над ким можна безкарно познущатись, і починають цькувати. Ото й з Оксаною так сталося. Всі, кому тільки не ліньки, кинули в неї камінь. Тож вона хутко продала хату і зникла. Од того часу я й не бачив її. Не знаю, що з нею сталося, куди вона подалась. Світ великий, може, десь вона знайшла прихисток.
— Ви її добре знали? Яка вона була?
— Як тихе літо. Приязна, м’яка, не вміла опиратися, просто знаєте, навіть слабка якась, може, тому й сталось із нею таке лихо.
— А він? Його ви бачили по тому?
— Ні, та й де би я його бачив?
— І ви пам’ятаєте його ім’я?
— Дівчинко, в мене пам’ять міцна. Я можу забути, де окуляри приткнув, а той час я пам’ятаю,
