Подвійне дно - Алла Сєрова
Я притискаюсь до стіни і в тьмяному світлі, що ллється звідкись згори, роздивляюся цифри на руці. Тепер спробую набрати…
— Інформаційний центр. Вас слухають.
Інформаційний центр? Що за маячня? Може, я не ту кнопку натисла? Слід бути уважнішою. Ось, наберу ще раз, тепер уже точно — той номер.
— Інформаційний центр. Вас слухають.
От чорт! Я неправильно записала номер. А може… Добре, спробую.
— Мені потрібен полковник Слісаренко.
— Хвилинку, з’єдную.
Я нестямлюся з дива. Отак просто? Хоча, чому просто? Ану ж, зараз комусь спаде на думку завітати сюди і перевірити, як тут в’язні? Ні, годі думати про таке, ще наврочу.
— Полковник Слісаренко. Я вас слухаю.
— Я… ваш телефон дав мені Олесь Огієнко.
— Хто ви? — голос жорсткий і владний.
— Я… власне, я… Еліза Климковська.
— Що?! Де ви знаходитесь? Де лейтенант?
— Олесь… він мертвий, його катували…
— Де ви зараз, звідки дзвоните?
— Я не знаю. Нас замкнули тут, у підвалі, я вилізла у вентиляційний отвір, а тут був мобільник…
— Де будинок, в якому ви знаходитесь?
— Я… я не знаю, не смійте на мене кричати!
— Вибачте, я не кричу. Але якісь прикмети, щось таке…
— Тут господарює Носик, якщо ви розумієте, про кого я говорю.
— Так би одразу й сказали. Тепер ніякої самодіяльності, чекайте, ми скоро будемо.
— Але…
— Повертайтесь туди, де були. Так буде безпечніше.
— Але…
— Все, кінець зв’язку.
Гарненька мені історія — повертайтесь туди, де були! Ану ж як вони спізняться і нас із Рудим перемелять на фарш? Я категорично проти такого плану. Хай полковник Слісаренко наказує кому завгодно, та не мені. Теж, знайшовся начальничок. Треба пошукати ключі від нашої камери, так буде найліпше. А потім треба вшиватися звідси, доки цілі. Бо тому полковнику, видать, теж пальця до рота не клади, хтозна, що йому спаде на думку, коли ми опинимося в його руках.
Піднімаюся сходами нагору. Револьвер уже закипів у моїй руці, та я не буду аж така дурна, щоб вистрілити і переполошити це зміїне кубло. Мабуть, Носик вже давно в ліжечку, вставив собі в зад свічки від геморою і згадує минулі дні, коли простатит ще не скосив його, а на голові сяяли чорні кучері. От його, мабуть, жаба тепер давить! Молодість за гроші не купиш.
Я крадусь широким похмурим коридором. Як можна жити в такому будинку? Він схожий на великий склеп. Можливо, Носик саме так бачить світ і на душі в нього завжди так похмуро? У Стася будинок теж незатишний, та по-іншому. А оце кімната з каміном, тільки вогонь уже ледь жевріє. Де ж наш гостинний господар? У мене є до нього питання.
Обминаю жахливі крісла, а голови нещасних тварин сумно проводжають мене поглядами. Може, мені поталанить більше, ніж їм? Я не збираюсь дебютувати в ролі здобичі. А ото, вочевидь, будуар нашого красеня. І світло горить. Що, старий, безсоння замучило? А я б оце залюбки поспала, і їсти хочеться пекельно. Цікаво, де тут кухня?
— … не турбуйся. Я контролюю ситуацію і ти можеш бути впевнена — все зроблено, як слід. Що? Як це, де? Де й мають бути, в підвалі.
Я притискаюсь до стіни поряд із прочиненими дверима. Пан Носик, здається, перед кимось звітує? Цікаво.
— Аню, будь ласка, не треба нервуватися. Скоро все буде позаду. Ні, я ще маю дещо в них спитати. Скажуть, ніде не дінуться. Ні, той план не годиться, вони надто багато знають. Ось, мої люди побували в них на квартирі, переді мною лежать документи, які ми шукали. Я передам їх ранком на літак, от і все. Так, я теж тебе люблю. До зустрічі.
Яка сцена! Що, старий упир когось любить? Важко уявити, але факт лишається фактом. Тепер я знаю, що мав на увазі Стась, коли казав, що все влаштувала Анна. Який татко, таке й дитятко. Від матері вона, мабуть, дістала тільки зовнішність, а вже вдачу — то від батечка. Отака спадковість, не дай боже. Можливо, в плані характеру від тієї ганчірки Оксани Вольської просто не було чого успадковувати? Казав же нам фотограф, що вона була слабка і безвільна істота. Терпіти не можу таких амебовидних жінок, вони просто напрошуються на неприємності і мені їх нітрохи не жаль. Треба покладатися лише на себе, бо іншого життя не буде і ніхто за нас його не проживе.
Я чую, як Носик кладе слухавку і цокотить склянкою. Мабуть, приймає ліки. Що ж, нехай. А то ще склеїть ласти передчасно, а я маю дещо в нього дізнатися. Ну, а вже потім застрелю, звичайно. Він заслужив. Я бачила Олеся, і мені досить доказів його вини — для вироку.
Він вкладається спати. Видно, не любить товариства, тож обслуговує себе сам. Власне, кого йому боятися? Жоден грабіжник не насмілиться пограбувати цей будинок. А всередині охорони не видно. Може, вони теж впевнені в безпеці? Даремно.
— Що, безсоння мучить?
Він здригається від несподіванки і тягнеться до кнопки, що поряд з ліжком.
— Не варто. Я не схиблю, тож ніякі лікарі вже не допоможуть.
Він дивиться на мене з такою люттю, що якби погляд міг спопеляти, то від мене вже тільки купка попелу й лишилася б. Та я не боюсь лютих поглядів, мені байдуже.
— Як ти сюди потрапила?
— Церемонії потім. Скажи мені краще, чому так повівся з Олесем?
— Він вирішив, що може дурити мене.
— Конкретніше.
— Гриб поставив вибухівку, та коли вибух стався, по тому стало зрозуміло: вас вже там не було. В мене скрізь є свої люди, і в пожежній охороні теж. Там мали бути залишки машини, а їх не було. Отже, хтось поїхав звідти. І замок на воротах був збитий зсередини. От і все, тут він і попався. Вам буде те саме.
— Навіщо ми тобі потрібні?
— Якраз не потрібні, зовсім. Ви й взагалі живете помилково, вас не повинно бути! Вас підібрали на смітнику, ви ніхто, потолоч.
— А ти в нас аристократ. Ач, який замок собі вимурував!
— Так, аристократ, уяви собі. В моєму роду дев’ять поколінь дворян, а мені довелось народитися під час громадянської війни. Я навіть на прізвище своє не мав права. А тепер живу так, як мені
