Подвійне дно - Алла Сєрова

— Щось вибухнуло.

— Лізо!

— Вадику, я не знаю, що тобі сказати і як пояснити. Нас отруїли і хотіли вбити. Або зробили вигляд, що хочуть це зробити, я не знаю. Якби там не було, та я отямилась і поламала ті плани.

— То твій красунчик влаштував, бачиш?

— Не все так однозначно. Ти тільки послухай і не перебивай, добре? І вдягнись, застудишся.

Я маю розказати все, як було. Рудий щось придумає, в нього добра голова, я завжди на нього покладалась. Власне, мені майже все уже зрозуміло, та я не знаю найголовнішого: навіщо так ускладнювати просту справу? І я чомусь не можу повірити, що всю цю кашу заварив Андрій. Не знаю, чому, та моя інтуїція голосує проти цієї версії. Або я взагалі нічого в людях не тямлю.

18

— Тепер ти бачиш, яка справа. І що ми маємо?

Рудий задумливо дивиться у вікно. Ми знову винайняли квартиру для побачень. Наша відпустка за тиждень скінчиться, а ми знову там, звідки й почали. Тільки тепер іще Стась лежить у реанімації і ніяк не приходить до тями, та стали багатші на кілька трупів і негативні враження.

— Що ми маємо? — Рудий уже щось вирішив. — У нас є лише дві зачіпки. Той негатив, що ти взяла у схованці Корбута, і чоловік з дивним прізвиськом — Носик, якому, безперечно, все відомо. Ну і Огієнко, сучий син, напевне ж, радісінький, що зумів пошити нас в дурні, та ще й з тобою…

— Вадику!

— Я тобі не дорікаю. Слабкості такого роду бувають у всіх, та він вчинив просто підло. Шкода, що я не можу видалити йому гланди.

— Уявляю собі цю процедуру.

— Так. Іноді я розважаюсь, просто уявивши собі це.

— Але я схиляюсь до думки, що з Олесем справа неоднозначна. І саме після нашої пригоди я тепер починаю трохи довіряти йому. Але де він, ми не знаємо, отож треба самим щось робити. А саме: зробити фотокартки з цього негатива. Пам’ятаєш, Олесь казав, що ця ситуація набирала обертів п’ятдесят років? От ми й повернемося трохи назад. Може, саме там собака заритий, а ми кидаємося з одного кутка в інший.

— Треба купити газет.

— Нізащо. В цій країні не буває хороших новин, а поганих нам з тобою і так вистачає. Де ми можемо знайти майстра, що зробить ці фотокартки?

— Треба шукати фотоательє, та не кодаківське, а наше, із старих. Там має бути потрібне обладнання.

Легко сказати — шукати ательє! Мабуть, легше знайти Атлантиду, ніж у великому місті відшукати таке ательє. Західні технології витіснили їх, і на місці затишних кімнаток, де пахло проявником і фотопапером «Новобром», де стояли обідрані круглі столики і оббиті потертим оксамитом крісла, де під склом посміхалися чужі щасливі обличчя і обов’язковий хлопчик у матроському комірцеві і безкозирці — на місці цього затишку з’явились нахабні і бездушні «Кодаки», де немає й натяку на те священнодійство, коли викочувався величезний фотоапарат, а майстер висаджував клієнта і так, і сяк, щоразу зазираючи у вічко. Ні, тепер ніякого натяку на пташку, що має вилетіти, нічого такого. Просто і без сентиментів. Та щось зникло з нашого життя разом із нашими старими фотоательє. І мені іноді щемить серце, коли я десь зустрічаю таке. То мені сумно за нашим минулим життям, де було багаття біля річки, Старий і віра в майбутнє, що чекає нас десь там, за обрієм. Те життя було, може, не дуже ситим і страшенно безладним, у ньому було багато відвертих дурниць, та воно було наше. А тепер блюзнірська посмішка клоуна біля «Мак-Дональдзу» наводить на думки про тиху окупацію.

— Це старий негатив, дуже старий.

Він лисуватий і малий, наче висохлий. Він доживає останні дні в цьому запиленому приміщенні, про яке забув не тільки Бог, а й податкова інспекція. По всьому видать, що справи тут ідуть не дуже добре. Та це й на краще, немає ризику, що нас хтось тут побачить. Власне, нас уже немає, ми вибухнули разом із тим таємничим будинком, начиненим апаратурою. Воно й добре, так навіть якось спокійніше.

— А ви можете зробити?

— Зробити можу, та от якість… Де ви дістали цей негатив? Це шматок плівки німецького виробництва, я такі бачив ще до війни — тут працював мій батько, отож траплялося бачити й таке. І після війни трофейні фотоапарати теж заряджались такою плівкою, а потім зникли, бо трофейна плівка скінчилася, а вітчизняної не було — та вона все одно не підходила для німецьких фотоапаратів. Я не гарантую абсолютну якість знімка, та спробувати можна.

— Ми почекаємо?

— А чого ж, чекайте. Мені буде веселіше. Сюди рідко хто заглядає. Район віддалений, знаєте, живуть тут здебільшого старі, а навіщо старим фотографуватися? Скрізь понаставляли тих закордонних точок, у кожного є фотоапарат, всі майстри. А чи знаєте ви, товариші, що таке — фотографувати? Ні, це не просто наводити і клацати кнопкою — що вийде, те й вийде. Ні, є, звичайно, такі обличчя, в які камера одразу закохується. От начебто нічого особливого, а на фотографії — красень! А буває навпаки. Саме по собі обличчя чудове, а сфотографуєш — ой, леле! Таке чуперадло, вибачте на слові, що й дивитись страшно. Жіночки страшенно потерпають від такого. Оце і є завдання майстра — зробити так, аби оті нефотогенічні обличчя стали фотогенічними. Тут, знаєте, багато секретів — і освітлення, і ракурс, — то ціла наука, скажу я вам, тому вчились колись роками. А тепер все — котові під хвіст. Клацають всі, кому не ліньки витрачати час, а що з того виходить, то вже нікого не цікавить.

Він бубонить собі під ніс, і я розумію, що він звик говорити сам із собою, а тепер знайшов вдячних слухачів. Він щось змішує у банках, наливає розчини до ванночок, він священнодійствує в своєму царстві і я розумію, що оця майстерня — то все, що лишилось йому від його колишнього життя. І він чіпляється за неї, намагаючись втримати, відчути себе живим. Він уже надто старий, щоб починати все спочатку і пристосовуватись до нових умов. Та він і не хоче пристосовуватись. Отут, серед своїх приладів, він відчуває себе затишно, він боїться того нового і безжального, що наступає щораз сильніше, вириваючись з екранів телевізорів і з газетних шпальт.

Цього старого просто викинули з життя як непотріб, та він не погодився. І я думаю ще про те, як різно живуть